“Він брав нечистими руками посуд і дари, принесені иншими царями на побільшення чести й слави святого місяця, і давав їх у скверні руки” (2 Макавеїв 5:16).
Цар Антіох IV[1], названий Епіфаном, грабує і осквернює в 168 р. до Р. Х. храм в Єрусалимі. Грабування храмів, як засвідчують сучасники, було його особливим заняттям. У своїй сорокатомній Історії світу” грецький історик Полібій зазначає, що Антіох IV “пограбував більшість храмів”.
Та в міжчасі самого храмового скарбу стало цьому Селевкідові замало. Він крім того ще раз посилає свого найвищого податківця з військовою силою до Єрусалиму. “Він ограбував місто, спалив його й розбив доми та мури навколо. Жінок з дітьми забрали у полон і зайняли їхню худобу” (1 Макавеїв 1:31,32; 2 Макавеїв 5:24 і наст.).
Нічого з того, що кожен народ може пережити в змінній історії світу, жодні страшні та ганебні речі не обминули Ізраїля в минулому. Однак ніколи перед тим, ані під асирійцями, ні під вавилонянами їх не спіткав такий удар, яким було розпорядження яке видав Антіох Епіфан, і яким він хотів завдати вірі Ізраїля нищівного удару. “Цар вислав також через гінців листи в Єрусалим та в міста Юди, якими наказував іти за чужими краєві звичаями, приносити всепалення, жертви та возливання в храмі, осквернити суботи й свята, опоганити храм та святих, будувати жертовники, капища та божища, приносити в жертву свиней та инших нечистих тварин, лишати своїх синів необрізаними, плюгавити свої душі всякою нечиститою та мерзотою, так щоб забути закон та перемінити всі установи” (1 Макавеїв 1:44-49).
У храмі Ягве було заведено культ Зевса Олімпійського. За виконання всіх юдейських культових дій, за звичайні жертви, дотримання суботи та обрізання належалася смертна кара. Святі тексти були знищені. Це було перше ґрунтовно організоване релігійне переслідування в історії. Ізраїль же дав приклад того, як народ, який не хоче себе зрадити, повинен і мусить реагувати на подібні утиски сумління. Слабохарактерні, які йдуть дорогою найменшого спротиву, існували вже тоді. Однак багато хто “були готові й умерти, аби лиш не осквернитися” (1 Макавеїв 1:63). Лише незмінна ревність за віру одного старого чоловіка кидає в країну полум’я повстання.
Модін – невелика місцевість за 30 км від Єрусалиму на західному краю Юдейських гір, сьогодні це хутір ель-Медіє. Тут мешкав священик Маттатія зі своїми п’ятьма синами. Коли урядовці Антіоха прийшли і в Модін змусити мешканців “щоб жертвувати”, Маттатія мужньо відмовляється виконувати наказ, а коли він побачив одного зі своїх земляків, як той жертвував, то “скипів, увесь затрясся, запалав гнівом за правду, кинувсь на нього і на вівтарі його заколов” (1 Макавеїв 2:1-25), давши таким чином поштовх до відкритого опору, до боротьби не на життя, а на смерть за свободу віри – до “Макавейських воєн”.
Маттатії з його синами вдається втекти. У криївках гір та печер вони збирають навколо себе громаду одновірців, з якими ведуть завзяту партизанську війну проти управителів. Після смерти старого священика провідником стає його син на ім’я Юда, прозваний “Макавей”[2]. У горах Юдеї повстанці здобувають свої перші успіхи. Вони справді гідні подиву. Невеличка група ненавчених та погано озброєних повстанців перемагає загартовані та чисельно переважаючі загони завойовників. Вони захоплюють Бет-Хорон, Емаус та Бетсур. Представники Селевкідів відступають, аж поки надійде підкріплення з Антіохії. Юда Макавей звільняє в 164 р. до Р. Х. Єрусалим та відновлює давній порядок у храмі. Знову зводиться вівтар, жертви Ягве приносяться, як споконвіку (див. 1 Макавеїв 4:43 і наст.).
У своїх воєнних походах, які ведуть чимраз далі за кордони провінції Юдея, Юда Макавей досягає Галілеї, східного Зайордання, де живуть ізраїльтяни, які вірно тримаються культової спільноти. По дорозі до Ідумеї на півдні Юдеї він облягає та руйнує давній Хеврон. Тривалий воєнний успіх Юди Макавея змушує царя Антіоха V Євпатора[3], сина Епіфанія, втрутитися з великою військовою силою. У вирішальній битві, яка відбувається за десять кілометрів на південний захід від Вифлеєму при Бетзахарія[4], Селевкіди використовують своїх бойових слонів, а на флангах – кавалерію. Не в силі протистояти цій нечуваній потузі, Макавеї зазнають поразки. Внутрішній роздор змушує однак переможців до укладення миру, який, несподівано для переможених, передбачає вигідні для них умови. Розпорядження Антіоха IV Епіфана зі 167 р. до Р. Х. втрачають свою чинність, запевняється вільне проведення богослужінь і визнається культова спільнота Єрусалиму (див. 1 Макавеїв 6:30 і наст.; 6:58 і наст.). Мети юдейського повстання досягнуто. Немов цього не досить, Макавеї, поряд зі свободою віросповідання, прагнуть ще й політичної незалежности. Наступники Юди Макавея, його брати Йонатан та Симон, знову розпочинають боротьбу, яка закінчується за Симона тим, що Сирія в 142 р. до Р. Х. визнає й політичну свободу (див. 1 Макавеїв 15:1 і наст.).
[1] 175-163 рр. до Р. Х.
[2] Тобто “молот”.
[3] 163-162 pp. до Р. Х.
[4] Сьогодні це поселення Бет іскар’є.