Я поливаю герань на терасі.
Герань – дуже особлива квітка. Вона має не лише, як і решта квітів, стебло, кілька листків, кілька пелюсток та серце з тичинок. З її стебла народжується безліч маленьких квіточок, які розцвітають, коли їм заманеться, обираючи час, який ми не можемо передбачити, однак відповідно до певних законів, які регулює погода. Ці закони добре відомі, хоч і не нам, адже ми про них забули, а природі, яка продовжує з великим задоволенням і плідністю їм підпорядковуватися.
Отже, є кілька розквітлих квіток, деякі вже відцвіли, а деякі ще тягнуться вгору, вочевидь довіряючи якійсь дивовижній Енергії, яка дала їм життя – як, загалом, і всім нам – і яка дасть їм силу сягнути сонця, відкрившись йому в неймовірному спалаху кольорів.
Коли я спостерігаю за геранню, намагаючись зрозуміти її таємниці, вона надсилає мені повідомлення: неначе в дзеркалі, я побачила у квітах відблиск нашого «особливого соціяльного становища». Кожна герань є маленькою родиною, яка складається з тендітних маленьких, розквітлих великих та давно зів’ялих квіток. Маленький осередок, що ідеально функціонує, подаючи нам яскравий взірець гармонії.
Оскільки життя на Землі підпорядковується закону протилежностей, то й герань має свою Ахілесову п’яту. Кожен любитель квітучих терас може це підтвердити: зів’ялу квітку герані важко вирвати не пошкодивши материнське стебло, а разом з ним і маленькі пагони молодих листочків. Тому необхідно діяти дуже обережно. Треба намацати пальцями, зазвичай навмання, основу стебла саме там, де вона відходить від материнської рослини. Й у тій точці – не можна помилитися навіть на міліметр – легенько натиснути і стебло відламається в найбільш природній спосіб, не завдавши шкоди іншим квіткам. Зусилля і терпіння потрібні власне під час пошуку цієї точки.
Я чую логічне запитання: що спільного в герані зі злопам’ятністю?
Спільне таки є. Коли я прополюю чи підливаю квіти, у моїй свідомості народжується сенсаційне порівняння: між рухами пальців та поривами душі. Ці пошуки навмання загадкової точки, де можна вирвати стебло, що порушує загальну гармонію; це повернення до джерел; це «сходження в глибини», яке найточніше характеризує працю рук, що опускаються все нижче й нижче по стеблу, – все це нагадує внутрішні зусилля і працю, необхідні для пошуку істини.
Спробую пояснити чіткіше. Що є протилежним до гармонії? Звичайно ж, злопам’ятність. І погодьтеся, щоб подолати злопам’ятність, необхідно пройти тривалий шлях, аби віднайти її корінь. Хіба не правда, що для осягнення прощення необхідно зійти вниз, сходинка за сходинкою, щоб віднайти десь у глибині відповідну точку, в якій стає можливим знищення злопам’ятности?
Те ж саме відбувається й стосовно зів’ялої герані. Я перебираю пальцями по стеблу, аж ось раптом «відчуваю» мету. Легенький натиск на вузол, і стебло природно відламується, – щось подібне має відбуватися стосовно кожного елемента життя, коли прийде його час, кожного вчинку, кожної осягненої мети: без травм, без болю, без насилля. Це стосується і герані, і людей.
Але нам подобаються пастки. І тоді, коли відчуваємо необхідність остаточно вирвати бур’ян злопам’ятности, який отруює наше серце, – що ж ми робимо? Ми затискаємо її, неначе потужним пресом, у серці, а зверху маскуємо маленьким оберемком здорових рослин… Отрута залишається схована в глибині, нас же опановує ілюзія, що вона зникла, адже її не видно. А в цей час отрута продовжує в темряві руйнувати нас, а через нас і тих, хто поряд.
З глибини цього колодязя, з цієї прірви самотности і страху, нам здається, що гармонія – наша природна доля – зникла назавжди.
Але це не так. Бог терпеливий, і Його дар радости завжди очікуватиме на нас в якомусь закутку нашої душі, готовий показатися, щойно ми продемонструємо бодай крихту відкритости. Богові нічого більше й не потрібно, щоб вийти нам назустріч.
Тож зробімо вже цей перший крок!
Необхідно віднайти хвильку для спокійного усамітнення. Згодом треба заглянути в цей глибокий колодязь. Коли ми відкриємо кришку, якою він накритий, нам здасться, що ми вириваємо з себе серце. Але не звертайте уваги – це вам тільки здається.
Не варто також занадто переживати, коли з колодязя потягне неймовірний сморід, який може відбити будь-яке бажання продовжувати порпатися в ньому. Не піддавайтеся паніці: необхідно зберігати спокій і пильність.
На початку переважатимуть дещо розсіяні думки, які виходитимуть на поверхню з наших глибин. Не бракуватиме і думок небезпечних. Тактика їх подолання проста: чим більше ці думки нас лякають і чим більше зусиль треба докласти, щоб їх прийняти, тим ширше необхідно розкривати перед ними наші обійми.
І якщо в голову прийде думка, що варто повбивати власних дітей чи єдину в житті любов, не переймайтесь – це маячня. Це лише думки: хмаринки, які плавають десь у небесах. Хвилюватися не варто – ми не хмаринки на небі.
Необхідно заглибитися в ці думки, вони здаватимуться жорстокими і несправедливими, однак не розсіюйте вашої уваги, продовжуйте просуватися вздовж стебла, аж до самого низу, як це робимо з геранню. Прийміть страх. І не просто прийміть, а киньте йому виклик. Необхідно мужньо визнати собі: так, саме про це я думаю, ну то й що?
А от що: коли ми досягнемо коріння гнилих думок, то побачимо, що вони ні на чому не тримаються, окрім як на нашому страху. В цю хвилю досить легенько натиснути в правильному місці, один легенький дотик, і гниль буде вирвано раз і назавжди.
Наші найстрашніші думки народжуються з нічого. Вони плавають невідомо де. Виглядають, на перший погляд, сильними, але якщо придивитися уважніше, то дуже легко помітити, що все це – омана.
Нашою проблемою є злопам’ятність? Радіти треба! Немає конфліктів, які були б зумовлені чимось іншим. Кожна війна, сварка, трагедія, заздрість, ревність та зрада народжуються з того самого джерела. Ми всі зав’язли в цьому, всі без винятку.
Є один лише спосіб нейтралізувати злопам’ятність: подивитися їй в лице. Коли ми віднайдемо необхідну для цього мужність, то побачимо, що проблема захована всередині нас, а не поза нами. А всередині нас, згідно зі всіма законами природи, повинна міститися і її протилежність, тобто лікувальний засіб – гармонія.
Отже, якщо злопам’ятність і гармонія існують лише всередині нас, то чому ми так запекло шукаємо їх назовні? В інших людях? Чому ми так уважно спостерігаємо за тим, що роблять інші, як вони це роблять, як вони говорять, одним словом, – за всім тим, про що свідчить їхній зовнішній вигляд?
Це ж очевидно, що ми шукаємо ліки там, де їх немає і бути не може. Готова закластися, що таким чином напевно нічого не знайдемо. Ми сподіваємося, що вітер, дощ, сонце чи холод відламають засохлу герань, замість того щоб розпочати пошуки її кореня, аби вирвати її раз і назавжди. Саме там, де він захований, все легко зробити і досягти потрібного результату.
І ось тоді, коли ми нарешті здолаємо наш страх і глянемо в лице злопам’ятності, саме тоді й віднайдемо гармонію. Гармонію прощення. Вона там – завжди там – чекає на нас, неначе веселка. Лише тонка вуаль злопам’ятности заважає нам її побачити.
Легенький натиск, легенький надлам, – і злопам’ятність зникне, немовби її ніколи й не існувало.
А на її місці запанує спокій серця. Спокій Бога.