«Мій Боже, молю Тебе, зроби так, щоб…».
Бог перебуває вгорі, на Небесах, довга біла борода, яка переплітається у вічності з хмарами.
«Господи, молю Тебе, мені потрібно, щоб Ти…».
Господь опускає Свій погляд на мене, вказує на мене пальцем, міняючи цим простим жестом мою долю.
«Ти – так! – здається промовляє Він. – А ти – ні!».
Який саме каприз бога, до якого я звертаюся, вирішує, чи вислухати мою молитву, чи ні? Який критерій є вирішальним у тому, чи заслуговую я на спасения, чи маю бути покарана?
О Боже, врятуй мене від такого бога!
Молитися – це аж ніяк не випрошувати певні блага.
Коли звертаюся до Бога з проханням вирішити всі мої проблеми, то істина полягає в тому, що я кидаю Йому виклик. Щоразу, коли Він не вислухає мене, якась частина мене самої – та, яка знає, що вона не вірить, – радісно вигукує. Бачиш? – немовби каже вона, – ти просила і тобі не відповіли, ти стукала і тобі не відчинили. Всередині себе – і це справді десь у прихованих моїх глибинах – я парадоксально радію, оскільки мій брак віри отримав підтвердження завдяки цьому розчаруванню. Тому можу спокійно сказати собі: бачиш? Ти звернулася до Бога, якого немає. Який тягар упав з серця, адже тепер, коли я знаю, що Бога немає, то вже не несу жодної відповідальности за Всесвіт…
Молитва є чим завгодно, але напевно не цим.
Прочитаймо разом Євангеліє від Матвія 7:7-11: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому. Чи ж то серед вас є людина, що подасть своєму синові каменя, коли хліба проситиме він? Або коли риби проситиме, то подасть йому гадину? Тож як ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього!».
Необхідною умовою молитви є просте визнання того, що Бог є нашим Отцем, нашим Батьком.
Не якимось дідуганом з білою бородою, що керується капризами у вирішенні нашої долі. Не порожня сутність, що тиняється по нашій душі, до якої ми звертаємося лиш тоді, як випробуємо всі інші варіанти і не знаємо, куди вже подітися. А наш Отець.
- Бог є нашим Отцем.
- Бог є нашим Батьком.
Коли я звертаюся до своїх земних батьків, у любові яких не сумніваюся, то невже одразу ж очікую на відмову чи на брак розуміння? Чи я коли-небудь зверталася до батьків за допомогою, знаючи наперед, що вони мені відмовлять? Хіба не правда, що кожного разу, коли я зверталася до батьків – моїх улюблених батьків, – їхні обійми широко відкривалися переді мною, і після цього я вже не почувалася самотньо?
Тож як я можу думати, що Бог, мій Отець, може бути гіршим за моїх земних батьків? Звертаюся саме до Отця: до Отця, Якому не потрібні численні слова, оскільки Він мене знає набагато краще, ніж я сама.
Усе ще треба пояснювати, чим є справжня молитва?
Молитва – це не останній притулок, а визнання Джерела та Значення всіх речей. Необхідне визнання, яке передбачає відмову від усіх власних ініціятив, відмову від будь-яких претензій на контроль над подіями. Й водночас воно передбачає передачу всього того, що пов’язано зі мною, у затишок повної довіри.
Відмовляючись від власної автономности, я передаю себе у Твої руки, Отче. Я переходжу в такий стан, в якому мені нічого не треба приховувати, нічого не треба показувати і немає чого втрачати. Стаю такою, якою є насправді: нагою, відкритою та вразливою. Ось так, без численних бар’єрів, я просто стаю собою.
Перший крок до молитви зроблено. Лише тепер стає можливим спілкування.
І справді, все стає можливим саме зараз, коли я стала, немов дитина; я впала і знаю, що не піднімусь самотужки; забруднилась і знаю, що не зможу сама себе очистити. Я даю Тобі руку, мій Отче, довіряюся Тобі, і саме завдяки цій довірі долаю межі своєї людськости, долаю саму себе, відкриваюся назустріч Твоєму Слову, яке нарешті може увійти в мене й очистити душу.
Справжня молитва робить мене всередині порожньою. А звільнене місце має зайняти Вища Сила, потужна Енергія, що очищує і звільняє мене, зціляє та підносить.
Тепер я знаю, що перебуваю там, де все стає по-справжньому можливим: це «гострий наконечник душі» і «неприступна фортеця», про які говорив святий Франциск Сальський. Місце зустрічі з Богом – вершина гори, внутрішня святиня, в якій – нарешті – моя воля збігається та єднається з Божою волею.
Чи таємниця молитви полягає лише в цьому? Глибоке внутрішнє визнання «Величного Джерела, в якому народжуються всі сили, вся доброта, все, що існує, від якого і ми отримали життя та існування» (Абба Бремон).
Отже, це так легко просити і отримувати, стукати та бачити, як двері відчиняються?
Тоді, коли «занурююся» в молитву – хвилина, коли я нарешті «забуваю» про себе, – неймовірне почуття вдячности заповнює все моє серце: палаюча цілюща вдячність, яка народжується зі всіх моїх прохань, з усіх виявів моїх потреб. Відчуття вдячности, яке передбачає визнання Бога нашим Отцем.
Так, саме це відчуття є «каналом», який уможливлює єдність Бога зі мною: «канал», необхідний для того, щоб до мене дійшла Божа відповідь.
Іншими словами, безумовна довіра, яка змушує мене звернутися за допомогою до Бога, породжує в моєму серці тверде переконання, що Він мене вислухає, що Він не є істотою, яка безцільно блукає небесами, що Він є живою і конкретною Присутністю, що Його воля полягає в тому, щоб я була щаслива. Де внутрішнє переконання не може не розчулити мене, породивши неймовірне відчуття вдячности: саме це почуття є ключем, який відчиняє двері спілкування з Богом. Оскільки Бог не потребує нічого іншого, окрім вияву моєї довіри, щоб почати діяти в моєму житті.
Вдячність, яку я відчуваю ще до того, як попросити, і впевненість у тому, що відповідь не забариться, є доказом, якого Бог очікує від мене.
Так, Його відповідь не забариться. Бо Бог є вібруючою Енергією, що творить і постійно поширюється. Коли ідеальний баланс єдности з Ним досягає «гострого наконечника нашої душі», тоді кожна молитва перетворюється на чудо, а Божа Любов починає нарешті діяти і через нас, заповнюючи всі прогалини, зцілюючи будь-яке почуття втрати, перетворюючи на неймовірний скарб нашу вбогість…