Своїм розважанням про Якова, і навіть про Параклета, я не хочу сказати, що наші вчинки нічого не означають, і тепер ми можемо нічого не робити чи по вуха зануритися в гріх, бо це і так не має жодного значення. Я хочу тільки показати протилежний порядок, Божий порядок, який повинен бути в нашому житті. На наші добрі вчинки ми повинні дивитися як на відповідь Богові, що уділяє нам Себе. Ми не повинні розглядати їх як бали в програмі лояльності на АЗС, де ми заправляємося. Накопичивши тисячу балів, матиму щось за це. У духовному житті ця перспектива зворотна: позаяк маю так багато, то хочу чинити добро! Позаяк люблю Бога, все більше хочу чинити добро (див. Ів. 14:21). Я хочу, щоб інші через мене бачили Отця, Його безкорисливу любов, необмежену ласку, Його всемогутність. Хочу, щоб люди, дивлячись на моє життя і кожен мій життєвий вибір, бачили, що виправдання, яке я отримав від Параклета, я прагну послати далі, що воно належить не лише мені, що не тільки я маю такий привілей, що поділяю з Богом прагнення, аби всі Його діти прийняли захисника, який виправдовує.
Провіщаючи зішестя Святого Духа, Ісус в Євангелії від Івана говорить Своїм учням такі слова: «І вблагаю Отця Я, і Втішителя іншого дасть вам» (Ів. 14:16). Таким чином Він вказує також на Себе як на Параклета. Тут ми знову зіштовхуємося з таємницею взаємопроникнення Божих Осіб і спільності з їхніми діями. Спасенна справа, яку вчинив Ісус, помираючи і воскресаючи ради нашого відкуплення, стисло пов’язана з тим, що робить Параклет, стаючи перед обвинувачем і Своєю присутністю затуляючи йому вуста. За гріх вже було понесене покарання, найвище з усіх можливих. Ми були оправдані кров’ю невинного.
Раньєро Канталамесса у своїй книжці «Життя в Христі» дуже цікаво пише про Божу справедливість. Те, що Бог справедливий, означає, що Він «справедливий стосовно Себе самого, коли оправдовує людину. Адже Він є любов і милосердя; тому Він сам Собі відмірює справедливість – показуючи Себе в реальності тим, ким Він є, коли проявляє милосердя»[1]. Божа справедливість у тому й полягає, що Він Сам справедливий стосовно Своєї природи, не може діяти проти неї, не може їй перешкодити. Усе, що ми, грішники, можемо вчинити супроти Божої справедливости, так це підпорядкуватися їй, а вона нас порятує.
А яка в цьому роль Святого Духа, як діє ця Божа Особа, крім того, що вона завжди з нами, а на момент суду затуляє вуста обвинувачеві? Цю тему зачіпає апостол Павло в Посланні до Тита. Святий Дух тут згадано саме в контексті спасення завдяки Божому милосердю, а «не з діл праведности» (Тит. 3:5). Тут ідеться про омовіння у Святому Дусі, Який через Ісуса був щедро вилитий на нас. Саме через Нього, через дар Отця, який ми завдячуємо Ісусові, ми можемо прийняти спасення, незважаючи на наш моральний стан, число дотриманих чи недотриманих заповідей. Умовою для оправдання є саме занурення в Духа, яке відкриває нас на Боже милосердя.
Мене дуже зворушила одна розповідь, яку я почула багато років тому на одній авторській зустрічі з о. Леоном Кнабітом. Під час її проведення згадали давню християнську притчу про те, що відбудеться наприкінці часів, коли Ісус вдруге прийде, щоб судити живих і мертвих. Тоді Він запитає зібраних перед Його престолом, чи вони Його люблять. Ті, які відповідатимуть ствердно, спасуться. Усім іншим Він адресує такі слова: Чи ви дозволите, щоб Я вас полюбив? Ті, які не погодяться на це, виберуть засудження, а ті, які погодяться прийняти любов Ісуса, будуть очищені вогнем, що виходить з Його вуст. Неймовірно, правда? Але такою була віра першої Церкви. Ми ж десь по дорозі загубили її, закопали, відсунули і з трепетом чекаємо на численні нестерпні покарання, боячись при цьому Бога. Ми забули, кого отримали, кого Він помістив у нас, щоб ми ніколи не були змушені змагатися зі своєю гріховністю, без захисника ставати перед судом.
На мій погляд, у тому й полягає наша трагедія, що ми дуже часто хочемо взяти справи у свої руки – нам здається, що ніхто не може достатньо добре зайнятися тим, що належить нам (а, отже, і нашим гріхом, нашою слабкістю). Ми легковажимо судом, перед яким поставлені, усе життя нам вдавалося викручуватися з різних важких ситуацій, чому ж тепер ми не зуміємо упоратися? Ми завжди були такі дотепні, нас так любили, то хіба тепер не впораємося? Ми недооцінюємо нашого обвинувача. Може, надивилися забагато фільмів, начиталися книжок, в яких цей обвинувач трохи схожий на недолугого, веселого і загубленого «чортика», який насправді мало що може. А може, також не зважили на ставку, яка стоїть на кону, і попри все хочемо розраховувати тільки на себе. Нещодавно один приятель запросив мене в кіно на фільм «Великі очі». Це історія, яка ґрунтується на фактах з життя художниці Марґарет Кін. Під дією маніпуляції з боку свого чоловіка Волтера вона погоджується відступити йому свої малюнки, щоб він продавав їх як свої. Коли вона врешті оговтується і прагне визнати перед світом правду про те, хто є автором надзвичайно популярних творів, то змушена захищати свої права в суді. У зв’язку з непередбаченим поворотом подій її чоловік у залі суду залишається без захисника – тож він має право відкласти на пізніше конфронтацію з дружиною та її адвокатом, однак всупереч пропозиції судді робить інший вибір і вирішує сам втілитися у свого захисника, не усвідомлюючи, що все більше загрузає, стаючи лише посміховищем присутніх на суді. Так само відбувається з нами, коли ми відсуваємо нашого Параклета, коли нам здається, що своїми добрими вчинками ми можемо захиститися. Ми маємо шанс виграти цю справу, але тільки тоді, коли говоритимемо не ми, а Той, кого нам послав Отець.
[1] R. Cantalamessa, Zycie w Chrystusie, Krakow 2014, c. 64.