Гаразд, ми вже знаємо, що Утішитель – то не зовсім правильне визначення когось, чия місія зосереджується на чомусь цілком іншому, ніж подавання хустинок і підставлення плеча засмученим. Тож ким Він є? Дуже добре пам’ятаю, коли я це усвідомила. Я тоді навчалася в ліцеї, і моїм улюбленим місцем у школі були сходи, які вели на горище. Оскільки наш клас розташований одразу біля них, то вони були вимріяним місцем для проведення перерв, а іноді і уроків. Там панувала напівтемрява, і тоді, коли людина ще не переживала за свій зір, ті сходи були місцем, де можна було засісти з улюбленою книжкою. Саме там я прочитала «Глупоту проповідування слова» Томата Квєтня, і в одному з її розділів натрапила на пояснення того, ким є Параклет. Автор відкликався до античної судової традиції, в якій існувала посада параклета. Ним була людина бездоганної репутації, яка могла стати біля обвинуваченого і самою своєю присутністю виступити за виправдання цієї особи. Її присутність була приводом для того, щоб оголосити вирок на користь обвинуваченого. Собою, своєю досконалістю Параклет закривав провини того, біля кого вставав. Хоч на сходах, що вели на горище, було темно, ті слова, прочитані в невеличкій, на перший погляд непримітній книжці кричали до мене і захоплювали своїм посланням. Пригадую, як я відразу поділилася ними з моїм найкращим приятелем, з яким ми тоді намагалися знайти свою дорогу до Бога. Вони були й надалі залишаються для мене відповіддю на питання, як Бог може впоратися з гріхом світу, з гріхом Своїх улюблених дітей, яких вибрав і призначив до єдности з Ним самим. Як можна бути справедливим, коли кожен гріх, незалежно від того, чи він у нашому розумінні важкий, чи легкий, має той самий корінь? Але Бог знайшов вихід. Він послав Параклета, тобто захисника, який виправдовує. Ти не мусиш бути досконалим, щоб прийняти дар. Саме через свою недосконалість ти можеш Його прийняти, саме тому Він тобі потрібен.
Коли Параклет стає поруч з тобою, то ідеться не про те, щоб ти виправдовувався і пояснював свої гріхи, чи теж їх заперечував. Ідеться про те, щоб ти захотів прийняти Його, Його присутність поруч із тобою, а Він знатиме, що робити, і накаже обвинувачеві замовкнути. Він стає біля тебе не тому, що не бачить твоїх гріхів, а саме тому, що їх бачить і знає, що ти потребуєш оправдання. Дух був посланий, щоб переконати світ у його гріховності (див. Ів. 16:8), не приховувати гріх від світу, а переконати, що світ потребує Того, хто єдиний може впоратися зі злом. Він – єдина особа, яка може затулити вуста сатані, яка може не дозволити висловлювати обвинувачення на адресу винного. Обвинувач залишається безсилим, він вже сам був засуджений (див. Ів. 16:11), його слова не мають сили супроти Параклета і того, поруч з ким Він стоїть.
У дитинстві я глибоко вірила, що саме так є, що не потрібно заперечувати свої гріхи і виправдовувати їх, бо не треба бути досконалим, щоб тебе любили. Досі пам’ятаю ситуацію, яка склалася в першому класі. Я дуже не любила ходити в школу, і кожну хвилину, проведену в книжках і зошитах, вважала втраченою. Якось я отримала найгіршу з можливих оцінок з математики. То була, мабуть, якась звичайна лічба, напевне ще в рамках десятка, яка ще тоді якось не поміщалася в моїй голові. Пригадую, як вчителька роздавала ці роботи, і що казала. Коли вона віддала мені роботу, на якій виднівся написаний чорною ручкою «нуль», то для мене це зовсім не було чимсь страшним, бо десь у голові снували думки: «якнайшвидше вийти зі школи і робити щось інше, а математику тато мені ще раз пояснить, я це вивчу, і все буде добре». Вочевидь, вчителька зауважила мою безтурботність, бо попросила мене встати і відчитала за те, що я не вивчила тему, а тепер ще й не переживаю за погану оцінку. Останній аргумент, який повинен був на мене подіяти, був істинно релігійним і духовним, а саме: «Якщо ти не вчитимешся, то не потрапиш на небо». Підозрюю, що він повинен був заохотити мене до навчання, але виявився досить невдалим, бо коли я його почула, то щиро розсміялася і ніяк не могла вгамуватися – настільки він видався мені безглуздим. Залежність вічного щастя від моєї досконалости здалася мені страшенно дивною, бо в моїй голові не містилося ані те, що я можу бути досконала, ані те, що Господь Бог не впорається з моєю недосконалістю. Пригадую, що того дня я вперше (але не востаннє) опинилася за дверима, але це не вбило в мені віру в Божу справедливість, яка може мене виправдати. Звичайно, що старшою я ставала, то важче мені було в це повірити. Неабияку роль у цьому відіграла моя любов до Старого Заповіту, в якому однією з моїх улюблених історій була оповідь про Якова і про його боротьбу з Богом. Мене завжди захоплювала його особа, те, що він не був ідеальним, а такий по-людськи нормальний, але це не позбавило його особливих відносин із Богом. Після всього, що він вчинив, після обдурення батька, отримання за допомогою шахрайства спадку від брата, не надто прозорих відносин зі своїм дядьком і тестем він ще мав нахабство просити Бога про благословення! Просити? Це слабо сказано! Він змушує Бога до цього, хоч водночас усвідомлює, що це несправедливо. Він чудово про це знає, тому боїться зустрітися з братом. Але попри все, Бог благословляє його, Бог виконує його сміливі вимоги. Вивихнуте стегно – це дрібниця порівняно з тим, що він отримав!