Відкинь, забудь, а твоє тіло продовжуватиме жити й рости.
Це ж так природно.
Не ставлячи зайвих питань.
Хоча шрами залишаться.
Всередині.
Ховаючись дедалі глибше.
Щоб їх не бачили.
Щоб ми не стидалися того, що з нами погано поводилися.
І ставши дорослими, вони поводитимуться так, як поводилися з ними, коли вони були дітьми. Так жертви несвідомо перетворяться на катів.
У тиші.
А коло замкнеться, і колесо неврозів, болю та страждань буде й надалі крутитися до безкінечности.
Забувши, ми вважаємо, що отримане виховання було правильним. І єдиним можливим. І, ставши дорослими, ставши батьками, ми живемо так, як це зрозуміли завдяки нашим батькам.
Якщо змалку ти не був оповитий безпекою, довірою, теплом і, перемагаючи біль, щоб не зрадити батьків, забув про цю нестачу, то для тебе буде нормальним позбавити довіри, захисту та тепла власних дітей.
Прийнято думати так: «Вони все одно виживуть, вони не вмруть через брак тепла і любови…»
Це не так.
Вони вмирають зсередини.
Серце стає твердим, а очі та вуха душі закриваються назавжди.
Вони виживають, але не живуть.
Вони стають поганими, жорстокими і байдужими.
Приховане насилля
Тепер уже всі знають, що в певних випадках прояви жорстокости зумовлені родиною.
Чому?
Адже родина повинна бути ідеальним місцем для любови, натомість саме з неї лунають жахливі крики болю, спричиненого браком любови та почуттів.
На жаль, дедалі частіше одружуються та творять родину слабкі духовно особи, яким бракує свідомости та відповідальности.
У суспільстві, в якому все баналізують та споживають, навіть народження дітей вважають не чимось священним, а простим і банальним.
Скільки ж фальші в певних «родинах»!
Багато батьків не люблять одне одного, лише створюють ілюзію почуттів, ніколи не задумуючись над цим і не прагнучи стати на шлях психодуховного зросту. Натомість вони говорять і поводяться так, ніби вже все знають і ніби біологічне батьківство дає їм право вимагати поваги та послуху, хоча самі себе не поважають і не слухають.
У деяких родинах дуже рідко відчувається атмосфера щирости та скромности.
За посмішками, поцілунками та обіймами приховується егоїзм і маніпуляції, які ці дорослі приховують, щоб здаватися добрими й невинними.
Ця поведінка неминуче заражає дітей, роблячи їх, своєю чергою, лицемірами, егоїстами, конкуруючими між собою братами і невротиками.
Коли позбавляєш дитину її душі, коли зраджуєш її серце, коли руйнуєш її невинність, то ти забираєш у неї все.
Усе те, заради чого вона жила і заради чого вартувало жити й надалі.
* *
Чому всі так бояться говорити про вину батьків?
Чому бояться сказати, що дуже часто родина не відповідає тому образу, який так активно продає нам домінуюча культура?
Тому що в третьому тисячолітті все ще існує великий «міт кровної єдности», який перешкоджає ретельному аналізу родини та ролі батьків.
Ми живемо в час, коли майже всі міти зникли, позостався лише міт про народження дитини.
Як і міт про подружнє життя, за яким насправді йде розлучення і чергове одруження.
Молоді і старі, жінки кар’єристки, старі чоловіки, і навіть ті, хто вже не може народжувати, – всі вони прагнуть мати дітей.
Кровне батьківство і материнство.
Я набагато рідше чую про психодуховне батьківство чи материнство.
Черговий прояв лихоманки всевладдя.
Вони думають, що стають безсмертними, тому що залишають по собі частинку себе.
Роки психологізму, матеріялізму та споживання призвели до того, що і в третьому тисячолітті ми маємо тих самих тотемів і богів, що й наші далекі пращурі.
Богів кровного зв’язку.
Сучасна техніка, з її владою і всемогутністю, здається, вбила психодуховність.
Але ж насправді нічого не змінилося.
Це той самий гріх.
Первородний гріх.
Прагнення зайняти місце Бога. Почуватися богами.
Неначе Бог, Творець життя, ніколи й не існував.