Я завжди вважав, що материнство і батьківство це не тільки біологічний, але й психічний і духовний стан.
Це результат шляху особистого зросту.
Якщо людина не працювала ретельно над своїм внутрішнім світом, не намагалася знизити рівень особистого неврозу, якщо вона не прагнула самопізнання, то їй буде складно автентично і позитивно прийняти місію батька чи матері.
Матір’ю чи батьком не стають автоматично з народженням дитини.
Переживаючи шлях психодуховного зросту, ми збагачуємося певною ніжністю та лагідністю, які є такими глибокими, гармонійними та безкорисливими, що доторкаються до струн серця осіб, яких ми зустрічаємо, – і навіть про це не здогадуємося.
Саме тому материнство і батьківство – це вибір і стиль життя, це ознаки психодуховної свідомости, а не прості генетичні чи біологічні визначення.
Справді, існують прекрасні прийомні батьки: навіть не будучи біологічними батьками дитини, вони дарують їй безмежну любов.
Саме вони є її справжніми батьками.
З цього приводу хочу згадати, як мене завжди вражали спільноти, де жінки завдяки своїй привітності, вмінню слухати і дарувати себе були покликані стати матерями всіх дітей, народжених у цих спільнотах.
Звісно, навіть природні матері можуть брати участь у цьому розширеному материнстві. І було зауважено, що рівень егоїзму та неврозу в таких випадках суттєво зменшувався.
* *
Коли людина багато страждає, коли її переповнює невимовний біль, вона намагається втекти від себе.
Зі свідомости видаляються події, обставини та особи, які зловжили нашою невинністю та стали причиною страждань. Це останній механізм захисту, який може використати дитина.
Тепер я розумію, чому не пригадую окремі періоди свого дитинства.
Велика сила, неймовірна енергія, вміння дитини адаптуватися та вижити деколи породжують думку, що по відношенню до неї все дозволено: бити її, кричати на неї, карати, відкидати, не думаючи про наслідки та заподіяну шкоду.
Садизм, зловживання, безсилля та заздрість дорослих часто адресовані саме дітям.
Адже вони не говорять.
Адже вони слабкі.
Вони безпомічні.
І вони швидко про все забувають.
А з іншого боку, хіба наше суспільство не змушує нас вважати, що нам дозволено все по відношенню до слабших за нас?
Мало того, діти звинувачують себе в злості дорослих, будучи переконані, що це саме вони винні, погані і саме вони спровокували їх.
Власна невинність змушує дітей вірити, що їхні батьки найкращі у світі. Саме тому, щоб вони назавжди залишилися такими в спогадах, діти мовчать або звинувачують самих себе.
Адже вони діти і їм властиво ідеалізувати батьків.
Саме тому вони не можуть уявити собі, що можуть сперечатися з батьками.
А це означає, що дорослі не повинні маніпулювати та використовувати цю дитячу невинність.
Невинність, яка є психічним станом, необхідним для здорового психологічного розвитку та для справжнього становлення особистости.
Культура, в якій ми живемо, натомість, перевертає все з ніг на голову: чим швидше дитина втратить свою невинність, тим скоріше вона стане хитрішою та пристосованішою до життя.
Але до якого життя?
До того, яке сплановане в головах їхніх батьків, а не до по-справжньому здорового на психодуховному рівні.
Однозначно, це не те життя, в якому знайдеться місце для Бога.
На жаль, дитяча невинність дозволяє батькам, які далекі від шляху психологічного та духовного зросту, залишатися в’язнями механізмів самовиправдання, алібі, щоб вони не бачили себе такими, якими є насправді, і не брали на себе тягар відповідальности дорослого життя.
Дитяча невинність дозволяє цим батькам вірити в те, що вони мають право бити своїх дітей, залякувати їх, тероризувати та підпорядковувати власним бажанням.
Дитяча невинність дозволяє таким батькам продовжувати безтурботно руйнувати психіку дітей.
Дитяча невинність дозволяє таким батькам виправдати власне невігластво: «Я не подумав…», «Мене так виховали…».