Хвороба – строга вчителька
Ця хвороба неначе шлях. Я подорожую незнайомими місцям, не знаючи ні мети, ні часу прибуття.
Та під час подорожі я про все це дізнаюся.
* * *
Хвороба пропонує жити ліпше – інтенсивніше, свідоміше. Вона пропонує поставити під сумнів все.
Звісно, це потребує значних зусиль, але це необхідно прийняти, якою б не була ціна.
* * *
Нерухомість тіла не передбачає нерухомість серця. Якщо я так думатиму, то уникатиму будь-якої відповідальности.
* * *
Хвороба створює навколо мене тишу.
Вона руйнує метушливий ритм повсякденного життя. Так закінчується марна трата часу в тих, хто мав його забагато.
Біганину завершено.
У цій пустоті лунають звуки. Настав час запитань.
Одне з них стає найпершим. Ти маєш комусь щось пробачити?
Зараз у тебе для цього чудова нагода.
* * *
І куди ж я прийшла?
Деякий час я вже майже не існую. Це вже не я, а моя голова, моя спина, мій живіт, мій біль… це мій піт, моя убогість.
Але саме зараз я розумію, що для того, щоб стати кимсь іншим, передусім необхідно зважати на дещо. Все те, що я зневажаю та відкидаю з численними упередженнями, все це має ту ж ціну, що й мої думки, моя духовність та моя душа.
Колись я просто не могла цього зрозуміти, а зараз я не можу про це не думати.
* * *
Як прикро, що змалку нас вчать, що одні речі можливі, а інші – ні. Тепер життя готове продемонструвати нам, що це не так.
Звичність цієї думки проникла в наші найглибші закутки, і ми тепер не бачимо істину. Але деколи хвороба розплющує нам очі…
* * *
Щоб повірити в те, що можливо все, мені вистачило того, що неможливе один лише раз стало дійсністю.
* * *
Я живу частинками і частково. Але життя у своїй повноті створює загальну картину, в якій я не зауважую задуму.
І моя хвороба не є нічим іншим, як частинкою чогось.
* * *
Немає нічого нового в моєму житті.
Ні фізичний біль, ні відчуття безпорадности, ні страх, ні запитання, які мене хвилюють.
Не є новим ані руйнування організму, ані втрачене відчуття сорому.
Не є новим бажання здатися в цій боротьбі, ні спроби вийти переможцем.
Немає нічого нового в стражданні. Все це вже пройдено. Страждання більше за мене: як я можу претендувати на те, щоб зрозуміти його?
Можливо, саме його існування вже є відповіддю?
* * *
Якби я могла щодня святкувати маленьку перемогу…
Сьогодні (лише сьогодні) я не скаржитимусь!
Сьогодні я присвячу годину тим, кому гірше, ніж мені.
Сьогодні без зойків прийму голки, які встромляють у мої вени.
Сьогодні, лише сьогодні… А завтра побачимо.
* * *
Як мені подолати спокусу вважати мою хворобу зайвими дужками мого життя?
Неважко відповісти на це запитання. Достатньо зосередитися на тому, чого ця хвороба мене вчить день за днем.
* * *
Усвідомлення певних речей – ось один з найцінніших дарів моєї хвороби.
* * *
Щоразу, коли якась частинка мого єства впадає в прірву переконання в тому, що через хворобу моє життя втратило сенс, тоді інша частинка нагадує про все те, чого я навчилася під час хвороби і про що за інших умов навіть не здогадувалася б.
Я змушена визнати, що життя не може бути позбавленим сенсу, якщо воно продовжує чимось збагачуватися.
* * *
Деколи моя хвороблива розслабленість стає для мене місцем втечі.
Зачиняю двері, зашторюю вікна. Потім заплющую очі. Принаймні на хвилинку я почуваюся спокійною.
Але тривога діє стиха. Вона віднаходить мене і цього разу.
Щоразу, як я вирішую зібратися із силами, відчуваю, що щось втратила.
* * *
Оплакування себе роззброює душу.
Сама я не впораюся. Мені потрібен хтось, хто триматиме мене за руку.
Мені залишається перетворитися на дитину, яка нічого не знає, тож довіряє всім тим, хто знає більше за неї.
* * *
Відколи страждання увійшли в моє життя, я так багато зрозуміла. З’ясувалося стільки всього, що я вже аж боюся одужувати. Чи зможу я усвідомлювати це і потім?
* * *
Як легко було колись, перед тим, бути доброю! Якою спокійною я почувалася! Я дарувала все, що могла, тим, хто цього потребував, і завдяки цьому зростало моє відчуття задоволення. Такою я мала бути.
Була доброю.
Дурня та самообман!
Те, що мені здавалося добротою, було добрим здоров’ям. Милосердя, яке я виявляла, та спокій, який панував у моєму серці, були простими ознаками задоволеної людини, яка має більше, ніж потребує. Легко дарувати, коли є надлишок чогось.
Страждання показали мені справжній масштаб мого егоїзму, який полягав не в тому, що я давала мало, а в тому, що я не дарувала іншим себе.