Настав час запитань
Чому ця хвороба?
Чому саме я?
Чому зараз?
Чому я ставлю стільки запитань, на які неможливо відповісти?
Є безліч інших запитань, більш конкретних. Наведу кілька з них.
Чого мені бракує?
Яку частину себе самої я занедбала?
За яких обставин я легко впадаю в істерику?
Як часто я придушую свій ентузіязм, боячись можливого розчарування?
Яку справу протягом тривалого часу я постійно відкладаю на потім?
З чим я змирилася, а повинна була гідно цьому протистояти?
Як часто я йду на компроміси, щоб не втратити спокій?
За яких обставин і як часто я маскую “пацифізмом” свої страхи і слабкість?
Наскільки добре я знаю себе і що приховую в собі?
Кого з мого довкілля я не сприймаю і чому?
Що перешкоджає мені знайти спільну мову з людьми, до яких маю антипатію? Який страх мене стримує?
Як часто я усвідомлюю, що мені бракує щирости тоді, коли від інших вимагаю бути щирими зі мною?
Чи хоча б один раз у житті я віднайшла мужність провести такий іспит совісти, в якому нічого б не приховувала і не виправдовувала?
Якщо я віднайду відповіді на всі ці запитання, то на перші три вона віднайдеться сама.
* * *
Настав час запитань.
Не так важливо віднайти всі відповіді, важливіше не уникати запитань і приймати їх від глибини душі.
* * *
Чим зумовлена та чи інша хвороба? Я переконана, що метою є очищення від чогось.
Отже, я прагну очистити себе і ззовні, і зсередини.
Я хочу омити себе власними слізьми.
Я хочу звільнитися від залишків, які отруюють моє тіло та мій дух.
Щодня робитиму це із собою.
Щодня робитиму це для себе.
Значення страждань не приходить до нас у блискавичному інтуїтивному здогаді, а усвідомлюються поступово, крок за кроком, упродовж тривалого шляху.
* * *
Чому я так пасивно все це сприймаю? Чим є ця хвороба для мене? Можливо, вона має мене чогось навчити? Можливо, я маю хворіти для того, щоб інші, дивлячись на мене, змінили своє життя на краще?
* * *
Випадковостей не буває.
Якщо ця хвороба вразила саме мене, то це означає, що я мала чогось навчитися.
Можливо, я занадто поспішала? Можливо. Хвороба каже: “Ти забагато бігаєш! Зупинись та задумайся”.
* * *
Що я робила, коли захворіла? Що я робила за мить до того, як усвідомила, що щось тут не так?
Які в мене були обов’язки? Які пріоритети? Чому я поспішала?
Куди я бігла?
Що б я не робила, в одному я переконана на всі сто: я почувалася необхідною та незамінною.
Що б я не робила в ту мить, все спокійно продовжувалося без мене… і світ не завмер.
* * *
Можливо, тіло хворіє, як і душа, ігноруючи все інше.
* * *
Господи, Ти знаєш, що, навіть пройшовши все це, я вже не буду такою, як раніше. Тобі потрібна власне ця зміна?
Може, це і є причиною моїх страждань?
* * *
Чому я витрачаю стільки зусиль на те, щоб зрозуміти, чи існує Бог і чи може Він мені допомогти? Якби Його існування можна було усвідомити одним лише розумом, то не було б потреби вірити в Нього. Саме ця неможливість і породжує віру. Так стверджував К’єркегор.
Чи не ліпше впасти в обійми віри? Так принаймні спокійніше.
* * *
Господи, мені потрібні відповіді на всі “чому”!
Коли мені дошкуляє фізичний біль, назви бодай одну причину, і я перетерплю!
* * *
Я не можу зрозуміти цей біль. Просто не можу зрозуміти.
Вже маю досить і цієї необхідности лежати, і хронічної втоми, яка придушує будь-яку ініціативу, і щоденної боротьби з поступовою деградацією, і нестачі сил, щоб принаймні змиритися з цим всім, і неможливости поділитися з іншими тим, що я переживаю всередині себе, і самотности, що відділяє мене від тих, кого люблю…
Це ще не все… До всього цього додається страшний біль.
Чому?
Деколи мені здається, що я усвідомлюю причину: у ті хвилі, коли біль відпускає, даруючи мені невеличку паузу, я відчуваю спокій, а всі труднощі тануть, неначе сніг на сонці…
Можливо, біль потрібен саме для цього. Він змушує мене усвідомити те багатство, яке в мене є, але яке я не бачу.
* * *
Мої страждання віднаходять свій сенс щоразу, як хтось інший змінює завдяки їм своє життя.
Але чому я маю допомагати іншим ставати кращими тоді, коли мені не зостається нічого?
Тому що моє зцілення йде цим шляхом. А мені залишається лише вірити.
* * *
Моє тіло, як корабель, що тоне.
Звідусіль лунають сигнали тривоги, а я, як божевільна, бігаю наліво і направо в пошуках пробоїни.
А вона внизу, у трюмах, у найбільш прихованих закутках. Недостатньо поливати водою люки, з яких йде дим, чи вимикати сирени… Пробоїна стає дедалі більшою.
Так і моє тіло. Симптоми попереджають, температура лунає, як сирена. Увага! Шукай надійний притулок!
Збивати температуру недостатньо. Адже коріння хвороби десь вглибині, саме туди і треба бігти.
Там, у центрі моєї душі, де істина прихована численними пластами неправди. Там вглибині, де я спробувала поховати численні невирішені проблеми. Там вглибині, де є пробоїни в греблі, яку я збудувала для того, щоб приховати все те, що я не сказала, коли мала сказати, і те, що не зробила, коли мала зробити…
Чому моє тіло захворіло?
Щоб попередити мене, що я заблукала.
Щоб змусити мене шукати правильну дорогу всередині себе.
Щоб вивести мене на шлях зцілення.