Ми коротко порозмовляли про крайні способи виховання – деспотизм і поблажливість. Інстинктивно відчуваємо (а численні приклади переконують нас у цьому), що ніякі крайнощі не є добрі. Та чимало батьків постійно кидаються з одного боку в інший: то вони поблажливі, то впадають у гнів, наче деспоти. До мене часто звертаються батьки, котрі так діють, а потім дивуються, що їхня дитина поводиться, наче йо-йо.
Що ж робити батькам у такій ситуації? Як перестати розриватися між деспотизмом і поблажливістю? Як знайти золоту середину, що задовольнить і їх, і дитину? Існує чимало визначень такої золотої середини, але мені найбільше подобається означення «авторитативність». Тільки не плутайте авторитативність із авторитарністю (владністю). Між ними – ціла значеннєва прірва. Авторитативні батьки не домінують над дитиною і не вирішують за неї. Натомість використовують принципи практичної дисципліни, продуманої так, щоб можна було виховувати дитину «в напоминанні й остереженні Божому» (Еф. 6:4).
Як це діє? Уявімо, що семирічний хлопчик ламає іграшку, яка належить іншій дитині. Як на це зреагувати? Як дисциплінувати дитину в такій ситуації? Переконаний, що дисциплінарні заходи мають відповідати дійсності. А дійсність є такою: хто знищив чиюсь власність – мусить за неї заплатити.
Можете подумати, що лікар Леман жартує. Семирічний хлопчик має заплатити? Так, я зовсім не жартую. У нього ж є гроші, які йому дають на кишенькові витрати, і ті, що лежать на банківському рахунку. Дивовижно, скільком дітям відкривають рахунки, перш ніж їм виповниться сім років. Дідусі й бабусі дуже турботливо дбають про те, щоб на рахунках їхніх онуків відбувався рух коштів.
Отож, якщо семирічний хлопчик знищить іншій дитині іграшку, то можете дисциплінувати його з любов’ю – змусивши відповідати за свій вчинок. Хлопець засвоїть, що за таку поведінку треба платити.
Звичайно, можна було б дати йому потиличника чи навіть серйозного прочухана. Ви могли б також накричати на нього, принизити і заборонити виходити з дому. Усе це я назвав би покаранням. Кара концентрується на дитині й розминається зі справжньою проблемою. Бо коли ми караємо дитину, то даємо зрозуміти, що не любимо її. Застосовуючи ж практичну дисципліну, можемо змусити дитину відповідати за свої вчинки, водночас даючи змогу усвідомити, якими є наслідки хибного вибору.
Отож, якщо моя дитина зіпсує іграшку (байдуже чию), я не біжу відразу ж до крамниці, щоб купити нову. Це просто навчило б дитину бути безвідповідальною. Вона б дуже швидко вирішила, що може все нищити, бо їй завжди хтось купить нову забавку. Та це не так. Добра дисципліна базується на реалізмі ситуації. А в цій ситуації реалізм підказує: зіпсував іграшку – значить за нову заплатиш зі своїх кишенькових.
У четвертому розділі я більше розповім про використання кишенькових грошей як знаряддя виховання й дисципліни. Ви будете вражені ефективністю цього методу. У багатьох ситуаціях можна дозволити, щоб учителем була дійсність. Достатньо лише відійти вбік і дати їй змогу діяти.
На мою думку, для виховання та дисциплінування дітей за допомогою авторитативного способу потрібно дотримуватися трьох умов:
1. Дисциплінувати за допомогою практичних дій. Покарання має бути швидким, ефективним та безпосередньо пов’язаним із провиною. Приміром, таке, про яке я розповів хвилю тому. Якщо іграшку знищено, хтось мусить її замінити, відкупити або відремонтувати.
2. Слухати, що говорять діти. Слухання є великою силою, але мало хто з нас користає з неї. Дуже легко не слухати – наших дітей, подружнього партнера, будь-кого. Та навіть намагаючись почути дітей, ми зазвичай недостатньо вслухаємося в їхню проблему. А це те ж саме, що не слухати взагалі. Серйозний урок того, що означає не слухати, я отримав під час розмови з власною донькою. Якось мене як психолога запросили в шов Тоні Тіннайл[1], що транслювалося на громадському телебаченні. Я ж запропонував нашій найстаршій доньці піти зі мною, щоб побачити, як знімають програму. Голлі сказала:
– Татку, я справді дуже хотіла б піти туди.
– От я й пропоную тобі, люба, – відповів я. – Здається, ти хотіла б побачити, як знімають програму і як насправді виглядає телевізійна студія.
Запанувала тиша, а коли я за кілька секунд знову глянув на Голлі, у неї в очах стояли сльози.
– Голлі! Що трапилося?
– Татку, я думала не про це, – відповіла донька.
– А про що?
– Татку, чи зможу я після твого виступу заспівати пісеньку?
Ага! Тепер я зрозумів, що не слухав її. Справді, Голлі сказала, що хоче побувати в телевізійній студії, але бажала сама виступити в програмі. Хотіла заспівати на громадському телебаченні! А я не налаштувався на її частоту. Коли ж урешті почав приймати сигнал на її хвилях, був змушений докласти величезних зусиль, щоб допомогти доньці зрозуміти дійсність. Лагідно, але рішуче пояснив їй, що не маю змоги домовитися про її виступ у програмі, однак сподіваюся, що вона піде разом зі мною. Врешті вона зрозуміла!
Цей невеличкий інцидент може здатися відсутністю взаєморозуміння. Однак я вважаю його чудовим прикладом того, що справжнє слухання вимагає тренувань, підготовки. Ми мусимо прислухатися до дітей і розуміти, як вони сприймають світ (розглянемо це детальніше в наступному розділі).
3. Присвятити себе дітям. Віддавати себе (а не речі) – це дуже важливий складник практичної дисципліни. Часто батьки запитують мене таким тоном, наче просять пробачення: «А що ми можемо запропонувати дітям?» Я завжди відповідаю їм: «Себе».
Правда полягає в тому, що діти хочуть батьків. Прагнуть нашого часу. Але час дуже цінний, і більшості з нас його бракує. Чи ж не іронія долі, що нам не вистачає часу для власних дітей? Нам видається, що пізніше все надолужимо. Можливо, нам вдасться присвятити їм більше часу за кілька місяців, або як мине початок року й на роботі стане трохи спокійніше. Та марно сподіватися на чудо – часу не стає більше. Ми мчимо життям стрімголов і бачимо, як час стає щораз лише ціннішим. Не встигнувши оглянутися, бачимо, що наші діти вже підлітки, а потім вони дорослішають і покидають дім. А ми за той час не встигли навіть зблизитися з ними. Натомість намагалися накинути їм дисципліну, не знаючи, ким вони насправді є.
Часто чую, як батьки говорять про якість часу. Розумію, що вони мають на думці, але за весь час приватної практики я жодного разу не чув про якість часу від когось із своїх юних пацієнтів. Дитина знає лише те, що потребує вашого часу й уваги – їй байдуже, чи ви дивитеся, як вона робить сальто або гасає по дому, чи поведете її в «Мак-Дональдс». Шукаючи час для дітей, не надто переживайте про його якість. Присвятіть їм увесь можливий час, і якість подбає про себе сама. Приділяючи дітям час, ви пізнаєте їх. У вас з’явиться можливість вибудувати фундамент для дисципліни, поєднаної з діями й почуттями.
Отож, підсумуймо. Ніколи не варто забувати, що діти очікують, аби батьки дисциплінували їх. Якщо запровадження дисципліни поєднане з любов’ю, то виявлятиметься у вигляді вказівок, повчань, порад і сприятиме формуванню відповідальности.
Якщо не дисциплінувати дитини, це заохочує її до бунту. Адже їй дозволено нехтувати батьками. Дитина може навіть зненавидіти батьків, якщо вони не будуть рішучими й не дисциплінуватимуть її.
Але якщо ми спроможемося на рішучі дії, ефект буде величезний. Подана далі записка підтверджує це. Її написала та сама маленька дівчинка, з якою ви мали нагоду познайомитися на початку цього розділу. Дівчинка, яку ми почали привчати до дисципліни з першого місяця життя, залишаючи раз на тиждень із нянею і йдучи на прогулянку, щоб уникнути подружніх криз.
Коли Голлі було сім років, я отримав від неї на День батька листівку, в якій було написано:
Найліпсий батько на світі.
- Мій батько найліпсий. Бо ти найцудовісий.
- Турботливий і любиш мене. Найліпсий!!!
- Навіть коли караєш мене,
- я люблю тебе так само.
- Люблю тебе.
Голлі
Тепер ця листівка висить на стіні мого кабінету. Звичайно, з ортографією в Голлі могло б бути й ліпше, але для мене найважливішим був зміст записки, який у стократ компенсував усі помилки. Певна річ, мені дуже подобається речення «Найліпсий батько на світі», але ще більше вразило мене дещо інше. Велике зацікавлення в мене викликало те, що Голлі використала слово «дисциплінуєш», а не «караєш». Діти хочуть, щоб ми дисциплінували їх, адже це означає, що вони нам не байдужі, що переживаємо за них.
[1] Ідеться про вокалістку створеного 1971 р. американського поп-дуету «Captain & Tennille» («Капітан і Тіннайл») Тоні Тіннайл (повне ім’я – Кетрін Антуанет Тіннайл). – Прим. пер.