ЗРУЙНУВАННЯ ЄРУСАЛИМУ – Частина 2

Тит робить останню спробу змінити їхнє налаштування. Він посилає їхнього полоненого земляка Йосипа Флавія, юдейського головнокомандувача Галілеї, під мури твердині. Голос Йосипа лунає догори:

“О, твердосерді чоловіки! Відкиньте зброю, зжальтеся над своєю країною, яка ось-ось впаде в прірву. Огляньтеся і спогляньте на красу того, що ви хочете зрадити. Що за місто! Що за храм! Що за дари незліченних народів! Хто б відважився кинути це все в полум’я пожежі? Чи є тут хоч один, який бажав би, щоб цього більше не стало? Що є ціннішого, ніж зберегти оце? Ви, твердошиї створіння, бездушніші за каміння!” Зі зворушливими словами Йосип пригадує великі діла минувшини, прабатьків, історію, завдання Ізраїля. Та даремно – всі його заклики та прохання йдуть у глухі вуха.

Від другої стіни знову починається битва, вируючи навколо твердині Антонія. Через вулиці передмістя фронт просувається до території храму та Верхнього міста. Ударні загони будують штурмові приладдя, допоміжні загони звідусіль стягають для цього деревину. Римляни діють за всіма випробуваними методами техніки облоги. Підготовчі роботи через безперервні спроби завадити їм зі сторони обложених постійно зазнають відчутної шкоди. Окрім диких наскоків, нищаться вогнем, щойно завершені дерев’яні укріплення. При настанні темряви все навколо римського табору аж кишить від постатей, які виринають із закутків, підземних ходів та перелазять через стіни.

Тит наказує застосувати репресії щодо голодуючих та перебіжчиків, які топчуться навколо. Кого зловлять назовні – перебіжчиків, бродяг та шукачів поживи – повинен бути прибитий до хреста. П’ять сотень прибивають солдати день за днем до хрестів перед містом. Повільно навколо схилів пагорба виростає цілий ліс із хрестів, аж поки брак деревини не зупиняє цієї жахливої справи. Дерево за деревом падало для хрестів, таранів, штурмових драбин та табірних вогнищ. Римляни увійшли в квітучу місцевість. Тепер же зникли виноградники, поля з городиною, багатство фігових та оливкових дерев, навіть Оливна гора більше не дає тіні. Над невтішно оголеним ландшафтом розноситься нестерпний сморід. Викинуті оточеними за укріплення, перед стінами нагромаджуються тисячі тіл померлих від голоду та полеглих воїнів. “Жоден чужинець, який бачив давню Юдею і захоплююче прекрасні передмістя її столиці, а тепер бачив це спустошення, – жаліється Йосип Флавій, – не міг би стримати сліз та голосіння над такою жахливою переміною. Бо війна перетворила все прекрасне на пустелю. І ніхто, хто знав ці місця раніше, взагалі не впізнав би їх, якби раптом побачив їх тепер знову”.

Малюнок 52. Єрусалим під час облоги Титом, 70 р. Р. Х.

Щоб герметично замкнути місто, Тит наказує звести “circumvallatio”. Працюючи вдень і вночі, широким луком навколо Єрусалиму постає потужний, високий вал із землі, посилений 13-а укріпленими баштами, який стереже щільне кільце постів. Якщо дотепер у нічний час по таємних стежках через тунелі та канали в місто ще могли доставлятися запаси та продовольство, то тепер вал “circumvallatio” обірвав і цю нужденну доставку.

Привид голоду тримає переповнене паломниками місто в своїх кігтях, смерть пожинає щедрий врожай. Жадання чогось їстівного, що б це не було, не знає більше ніяких меж, вбиваючи всі людські почуття.

“Все сильніше лютий голод знищував цілі родини в народі. Тераси були переповнені безсилими дітьми та жінками, провулки наповнені мертвими старцями. Діти та молоді люди, набряклі, мов примари, бродили навколо, аж поки не гинули. Вони були такими виснаженими, що ніхто не міг уже їх поховати, вони падали при похороні поверх инших мерців. Лихо було невимовним. А як тільки десь виринала тінь чогось їстівного, відразу починалася боротьба за це, і найкращі друзі змагалися за нього, вириваючи один в одного. Ще ніхто не хотів вірити, що вмираючі не мали при собі жодних харчів. Грабіжники кидалися на лежачих в останніх хвилинах життя і перетрушували їх одяг. Ці грабіжники, похитуючись та спотикаючись, бігали довкруги, наче скажені пси і грюкали у двері домів, як п’яні чоловіки. У своєму розпачі вони часто двічі або тричі на день вривалися в той сам дім. їхній голод був таким нестерпним, що змушував їх жувати все. Вони визбирували речі, які навіть найзахланніші звірі не чіпали б, і, тим більше, не їли б. Вони вже давно їли свої пояси та взуття, і навіть поздирали шкіру зі своїх курток і починали жувати. Навіть старе сіно стало для багатьох поживою, а були такі, які збирали солому і продавали невелику її кількість за чотири аттійські драхми.

– Та навіщо я описую ці ганебні вчинки, які голод приніс людям і змусив їх їсти такі неприродні речі?, – запитує Йосип Флавій у своїй праці про Юдейську війну. – Тому, що я описую тут подію, подібної до якої не розповідає жодна історія, ні між греками, ані між варварами. Жахливо говорити про це і несамовито слухати це. Я б і справді охоче оминув це лихо, щоб уникнути поголосу, що передаю щось, що принижуюче діятиме на наступні покоління. Однак у мій час було занадто багато свідків цього. А крім того, моя земля не мала б підстав бути вдячною мені, коли б я замовчав те лихо, якого вона в той час зазнала”.

Йосип, чия власна сім’я теж страждала серед оточених, не відмовився навіть від змалювання нелюдської події, яка доводить, що шалений голод почав притемнювати розум оточених.

Зелоти прочісували місто в пошуках поживи. З одного дому чується запах печені. Чоловіки вриваються в дім і опиняються перед Марією, дочкою шляхетної родини Бет-Езоб зі східного Зайордання, надзвичайно багатого дому. Вона прибула до Єрусалиму на свято Пасхи як прочанка. Зелоти погрожують їй смертю, якщо вона не віддасть їм печеню. Пригнічена жінка протягує чоловікам те, що вони просили. Вражені, вони бачать напівз’їджене новонароджене немовля – власну дитину Марії.

Незабаром про це дізнається не тільки ціле місто – звістка про це просочується через мури назовні в римський табір. Тит клянеться, що він закриє цю ганьбу руїнами цілого міста.

Деякі тікають від голодної смерти під покровом темряви і біжать назустріч не менш жахливій долі. Бо серед допоміжних загонів римлян поширюється чутка, що втікачі постійно виносять золото та коштовне каміння з твердині, які вони сподіваються вберегти від чужих рук, ковтаючи їх. Коли втікачів ловили, то вбивали і, гнані ненаситною жадобою здобичі, пороли їм животи. У цей спосіб за одну-єдину ніч загинуло дві тисячі. Тит лютує, він наказує своїй кавалерії нещадно скарати допоміжні загони і призначає за цей злочин смертну кару. Однак це не надто допомагає, вбивства таємно продовжуються.

У міжчасі тарани довбають по передмістю Єрусалиму. Закладено нові штурмові драбини. Тит підганяє. Він хоче якомога швидше покласти край цьому жахливому сну.

На початку липня його солдати захоплюють твердиню Антонія. Фортецю, на бруківці якої Ісус із Назарету отримав Свій смертний вирок, руйнують аж до основ. Її мури межують із північною стіною храму.

Тепер на черзі храмовий комплекс, ця потужна, найсильніше укріплена споруда з галереями, балюстрадами та притворами. Головнокомандувач обговорює ситуацію зі своїми офіцерами. Багато хто виступає за те, щоб поводитися із храмом як із фортецею. Однак Тит проти. Він, по можливості, хоче вберегти цю славну, відому в цілій Римській імперії святиню. Через вісників він останній раз закликає здатися без бою. Відповіддю знову є відмова. Лише тепер Тит віддає команду почати штурмові дії щодо священної території.

Попередній запис

ЗРУЙНУВАННЯ ЄРУСАЛИМУ – Частина 1

Наступний запис

ЗРУЙНУВАННЯ ЄРУСАЛИМУ – Частина 3