У тому, що переслідування не настануть, переконують себе не лише рядові члени церкви; церковні керівники та місіонери також дотримуються думки, що цей жах ніколи не спіткає їхню країну.
Під час страшної війни у В’єтнамі керівники однієї християнської деномінації проводили свою щорічну конференцію. Південні в’єтнамські міста, представниками яких вони були, скоріше нагадували воєнні фортеці. Скрізь були солдати, навкруги височіли барикади, погрозливо виглядали купи зброї. Відбивати атаки з боку Комуністичної партії В’єтнаму доводилося щодня, проте пастори продовжували обговорювати різноманітні заходи на наступний рік. Вони навіть розробили десятирічний план розвитку церкви. Незважаючи на загрозливу реальність, ніхто з них навіть не припустив, що знищення Південного В’єтнаму цілком можливе. Усі були переконані в тому, що країна залишиться відкритою для місіонерів. Але що сталося насправді? Південний В’єтнам пав, і не через десять років, а через десять днів після закінчення тієї конференції. Керівники, які зібралися в липні 1976 року, не зрозуміли ситуації, що склалася.
«З нами ніколи цього не станеться», – вважали вони. Хоча незабаром вони змушені були втікати з В’єтнаму. А Церква так і залишилася непідготовленою до таких обставин.
Наведу ще один приклад, уже з власного гіркого досвіду.
У 1965 році ми з дружиною приєдналися до групи місіонерів для поїздки в гористу, вологу, з густими лісами країну – Лаос, відому колись як Ланґ Санґ («країна мільйона слонів»). Ми опинилися в центрі кровопролитної війни, яка велася в буддійському Лаосі з 1954 року, відтоді, як країна стала незалежною конституційною монархією зі столицею Луанґ Прабанґ, звільнившись від п’ятдесятилітньої колонізації як частина французького Індокитаю. Спроби організувати нейтральний уряд не увінчався успіхом. А в 1960 році війна між королем Лао, якого підтримували СІЛА, та Пассеті Лао, якого підтримував Північний В’єтнам, стала причиною ще більшого конфлікту у В’єтнамі. Значною мірою це сталося з причини перевезення зброї через Лаос.
Тому мені не слід було дивуватися словам, які ми почули від місцевих місіонерів, щойно приїхавши: «Не розпаковуйте валіз, – можливо, вам доведеться несподівано виїхати».
Тепер я з превеликим соромом говорю, що в нас не було стратегії для створення сильної церкви з місцевих жителів. Пригадую, як один місіонер сказав мені: «Яне, можливо, ти ненадовго затримаєшся в цій країні, тому приведи до Христа якомога більше людей». Складається враження, що він мав на увазі: «Спасіння жителів Лаосу залежить від присутності місіонерів».
Нам треба було навчити лаоських християн євангелізувати своїх співвітчизників, а не звалювати все на свої плечі. Нам здавалося, що Дух Святий може приводити людей до Христа лише через місіонерів. Які ж ми були пихаті!
Я усвідомив усю марноту такого погляду, коли почав вивчати лаоську мову в Каммаовані, де ми проживали. Ця мова є неймовірно складною для вивчення, адже, подібно до китайської, є тональною і має сім різних тонів. Два роки я намагався впокорити цю мову. Багато разів я ставив під сумнів своє покликання працювати в Лаосі.
Якось відсутність будь-якого прогресу при максимальних зусиллях довела мене до відчаю, і я сказав дружині:
– Люба, давай повернемося до Голландії. Принаймні, там ми можемо спілкуватися з людьми і розуміти їх.
Та, незважаючи на відчай, я продовжував працювати – Господь усе ще тримав мене в Лаосі. Потім настав великий день, коли я повинен був проповідувати в лаоській церкві. Я записав кожне слово цікавої, на мій погляд, проповіді, і навіть консультувався у свого вчителя, лаоського віруючого. Він виправив усі помилки, після чого я впевнено прочитав її перед наповненою церквою, і всі уважно мене слухали. Через двадцять хвилин я закінчив промову і сів. Я відчував, що справді чогось досягнув. Я насправді був задоволений, що врешті розповів лаосцям про Ісуса.
– Ну, як я впорався? – запитав я ще одного місіонера після зібрання.
Він поглянув на мене збентежено.
– Брате Яне, – промовив він, з усіх сил намагаючись не образити моїх почуттів, – їм не вдалося відгадати те, про що ви говорили.
– Що? – я був приголомшений. – Але ж мій вчитель перевірив мою проповідь до цього!
– Так, брате. Та, напевно, ви вживали невірний тон. І це повністю міняло значення слів. Ніхто не зрозумів, про що йшла мова.
Почути таке було настільки ж принизливим, наскільки неправильними були уявлення місіонерів про те, що ми єдині, хто може завоювати місцевих жителів для Христа. Яким чином я мав достукатися до сердець сільських жителів своїми проповідями, якщо я не зміг навіть висловитися зрозуміло в церкві? Я нагадував безпомічне немовля.
З плином часу я частково оволодів мовою, проте ще не міг спілкуватися з людьми так, як місцеві жителі. Краще б ми, місіонери, вчили місцевих християн. Треба було навчити їх, як євангелізувати людей, та підготувати до неминучих переслідувань, які на них чекали.
У нас у церкві ніколи не було лаоських керівників. Нам здавалося, що ми знаємо все набагато краще, ніж вони. Але чи так це насправді? Коли Лаос пав, і місіонери виїхали, церква залишилася неготовою. Ми могли втекти з країни, бо в нас були паспорти, гроші та друзі за кордоном. А що було робити тисячам лаоських віруючих, які залежали від нас, місіонерів? Їм нікуди було тікати. А ми [я] не навчили їх твердо стояти на ногах.
Чи бажаємо ми винести урок з того, що сталося у В’єтнамі та Лаосі? Події, подібні до тих, що в Азії, відбуваються у всьому світі. Революція охопила безліч країн, особливо Африку: Анґола, Ефіопія та Мозамбік перебувають зараз під владою марксизму. Місіонерів та християн кидають до в’язниць та вбивають натхненні марксистськими ідеями терористи. «Досить Ісуса!» – такий їх девіз. Церква терпить страждання й переслідування.
Німецький місіонер, що прожив у Ефіопії багато років, написав: «В Ефіопії ми зробили все, що було в наших силах. Ми побудували школи та лікарні. Ми проводили конференції та курси для керівників. Ми готували братів церкви до пастирського служіння. Проте ми забули розповісти керівникам та церквам про те, як діяти в часи переслідувань. Зараз я в Німеччині і не можу повернутися в Ефіопію, де залишилася церква… неготова».
Хмарочоси та організація церков
Після вигнання з Радянського Союзу відомий російський письменник Олександр Солженіцин писав:
«Чи готові ми виносити уроки з минулого? Чи готові люди, що живуть на волі, вчитися в тих, хто пережив страждання? Чи можливо передати свій життєвий досвід цьому вільному світові? Так, можливо, але хто захоче вчитися? Наші гордовиті хмарочоси вказують на небеса, немов промовляючи: „Тут цього ніколи не станеться”. Однак, тією чи іншою мірою, це неодмінно станеться. Революція чи політичні зміни неминуче прийдуть. Як не прикро, але вільний Захід повірить у це лише тоді, коли перестане бути вільним. Як каже російська приказка: „Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься”».
Так, справді, наші хмарочоси й чудові церковні споруди вказують на небеса, неначе говорячи: «З нами цього ніколи не станеться». Проте воно може статися, і згідно з Біблією – станеться.
Більше того, ваша країна може бути наступною. Біблія зазначає, що переслідування християн настануть у всьому світі. Чи будемо ми готові до цього?
Деякі християни вважають, що не слід так сильно хвилюватися про майбутнє, позаяк Бог пошле нам благодать на кожен наступний день. Так, дійсно, Бог виллє на нас Свою благодать і допоможе під час переслідувань. Дух Святий додасть сили, коли ми того потребуватимемо, тому ми потішаємо один одного: «Ні про що не турбуйтесь…» (Фил. 4:6).
Проте нам слід пильнувати й бути напоготові. Біблійні вказівки стосовно цього є досить чіткими. Ми повинні боротися, протистояти злу й долати його. Останнє є найважливішим.
Хоча переслідування будуть посилюватися, не сумнівайтеся в перемозі. Ісус Христос переміг. Він запанував над силами темряви (Кол. 2:15). Ми можемо спокійно зустрічати майбуття, бо Він переміг. І ми будемо переможцями, якщо зодягнемося в повну Божу зброю (Еф. 6:10-11).
Чи є надія?
Якось Ісус сказав Петрові: «…ти скеля, і на скелі оцій побудую я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18).
«Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування… чи меч?… Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя… ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє… ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:35-39).
У цих віршах згадується боротьба, утиск та переслідування християн. Сили темряви не жалітимуть Церкви Христової, та результат відомий: ніщо не відділить нас від любові Божої. Така в християн надія.
Чи існує надія для наших країн? Чи не осудить Бог людей, коли гріхи і несправедливість переповнять чашу, і в багатьох християнах охолоне любов? Так, надія є. Покарання Боже не виллється на землю лише в тому випадку, коли народ Божий покається. «…I впокоряться люди Мої, що над ними кличеться Ім’я Моє, і помоляться, і будуть шукати Ім’я Мого, і повернуть зі злих своїх доріг, то Я вислухаю з небес, і прощу їхній гріх, та й вилікую їхній Край!» (2 Хр. 7:14).
Значення цих слів очевидне. Божого покарання можна уникнути. Усе залежить від Божого народу. Його люди закликаються до покаяння. Ці слова адресовані, у першу чергу, віруючим. Саме їм слід навернутися від своїх неправедних доріг. І тоді Бог вилікує їхній край. Формальне християнство, леґалізм та релігійність повинні поступитися щирій вірі.
Майбутнє нашої країни залежить від кількості не грішників, а праведників. Це видно на прикладі подій у Содомі та Гоморрі. Майбутнє тих міст залежало від кількості праведників, а не грішників.
Бог бачив гріхи Содому та Гоморри і хотів їх знищити. Він уже не міг терпіти гріховності та безбожності їх мешканців. Ім’я Господа згадувалося лише в прокляттях. Отож, Бог вирішив знищити ті міста. Але спочатку Він обговорив це питання зі Своїм слугою, Авраамом. Бог стримав покарання, доки не повідомив про це Свою дитину. Бог завжди так діє. Церква Христова є вирішальним фактором у часи Божого гніву.
Поки Господні посланці були в дорозі до Содому та Гоморри, Авраам благав Господа: «Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може, є п’ятдесят праведних у цьому місті, – чи також вигубиш і не пробачиш цій місцевості ради п’ятдесяти тих праведних, що в ньому є? Не можна Тобі чинити так… І промовив Господь: «Коли Я в Содомі, в цьому місті, знайду п’ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них» (1 М. 18:23-24, 26).
У нашій країні Бог чинить за таким же критерієм. Відповідальність лежить на Божому народі. Церква буде вирішальним фактором, коли Боже покарання виллється на весь світ. У той час як християни закликають безбожників до покаяння, Бог закликає християн, вас і мене, до самоаналізу й каяття. Тоді Бог помилує нашу країну – заради нас!
Коли Бог каратиме наші країни та народи, чи знайде Він достатньо праведників, щоб змилуватися над кожним народом? Це залежить від нас із вами.