Кериґма та дідахе

З усіх новозавітних писань видно, що існувало і було відоме їхнім читачам одне спільне передання (гр. парадозіс), що своїм корінням сягало земного життя Ісуса. Це передання мало два аспекти чи дві складові. Перша називалася «проповіддю» чи, радше, «звіщенням» (кериґма). Тут проголошувалося те, що Бог звершив в Ісусі з Назарету. Друга називалася «повчанням» (дідахе). Вона включала етичні норми належної поведінки вірних.[1] Цей поділ відображений у багатьох посланнях Павла: перша частина в них, як правило, кериґматична, а відтак із неї випливає друга частина паренетичного чи практичного характеру.

Проповідь (або кериґма) називалася «євангелієм»,[2] а повчання (або дідахе) – «законом» чи заповіддю Христа, суттю якої є любов.[3] Церква зродилася саме завдяки першій з цих двох складових – завдяки кериґмі, себто євангелію. Друга складова, що випливала з першої, себто закон чи любов, – це те, що визначало для Церкви ідеал морального життя, що «формувало» віру Церкви. Саме тому Апостол відрізняє свою роль стосовно коринтян, як їхнього «батька» у вірі, від ролі «учителів», які прийшли після нього. Він каже: «Я вас породив через Євангеліє» (1Кор. 4:15).

Тож віра, як така, зроджується лише за наявності кериґми, звіщення. «Як увірують, – пише Апостол, говорячи про віру в Христа, – у того, про кого не чули? І як почують без проповідника?» (Рим. 10:14). Дослівно – «без когось, хто звістив би їм кериґму (гр. хоріс кериссонтос)». І завершує святий Павло словами: «Віра, отже, – від слухання» (Рим. 10:17), де під «слуханням» слід розуміти слухання «євангелія», слухання кериґми.

Отже, віра випливає зі слухання проповіді. Але що саме є змістом цієї проповіді? Відомо, що центральним змістом проповіді Ісуса була та велика звістка, що пронизує всі Його притчі, і що з неї випливає вся Його наука: «Прибуло до вас Царство Боже!» А що було змістом проповіді апостолів? Часто чуємо відповідь: Боже діяння в Ісусі з Назарету! Це правда, але існує щось, що є ще стисліше, що є зародковим ядром для всього решти і що в порівнянні з усім рештою є тим, чим є леміш у плузі – те своєрідне лезо в його передній частині, яке першим розтинає ґрунт, даючи відтак змогу плугові прокласти борозну й перегорнути землю.

Таким найстислішим ядром є проголошення: «Ісус – Господь!», що його проповідували та слухали із захопленням віри «statu nascenti» – у самому акті її зародження. Таємницею цих слів є те, що їх можна проказати «лише під впливом Духа Святого» (1Кор. 12:3). Вони самі по собі дають змогу осягнути спасіння тому, хто вірує в Його воскресіння: «Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа і будеш вірувати у своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся» (Рим. 10:9[4]*).

«Як кільватер позаду корабля, – сказав би Шарль Пеґі, – що розходиться все ширше й ширше, аж зникаючи та гублячись у далині, починається вістрям, що збігається з носом корабля», подібно і проповідь Церкви, – додаю я, – що розширюється все більше і більше, перетворюючись у велетенський доктринальний комплекс, починається із того вістря, що ним є кериґма: «Ісус – Господь!»

Отже, чим для Ісусової проповіді було проголошення: «Прибуло Царство Боже!», тим для проповіді апостолів було проголошення: «Ісус – Господь!» Проте між Ісусом, Який проповідував, та Христом, Якого проповідували, немає жодного протиріччя, а навпаки, – повна послідовність. Адже сказати: «Ісус – Господь!» означає сказати, що в розп’ятому та воскреслому Ісусі звершується царювання та володарювання Бога над світом.

Але все це треба ще правильно зрозуміти, щоб у нас не витворилося часом якесь нереальне уявлення про апостольську проповідь. Очевидно, це не означає, що після зіслання Святого Духа апостоли пустилися обходити весь світ з одними і тими ж словами: «Ісус – Господь!» Коли їм доводилось вперше звіщати десь віру, вони відразу переходили до суті євангелія й оголошували дві події: Ісус помер – Ісус воскрес; і водночас вказували мотивацію цих подій: помер «за наші гріхи»; воскрес «для нашого оправдання» (пор. 1Кор. 15:4; Рим. 4:25).

Так апостол Павло нагадує коринтянам про те, що він звіщав їм, коли вперше прибув до Коринту: «Пригадую вам, брати, Євангеліє, яке вам проповідував, яке ви і прийняли … Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням, що був похований, що воскрес третього дня за Писанням» (1Кор. 15:1-4). Саме це він називає «Євангелієм». Те ж саме є в центрі промов апостола Петра в апостольських Діяннях: «Ви вбили Ісуса з Назарету, Бог Його воскресив і вчинив Його Господом і Христом».[5]

Як бачимо, слова «Ісус – Господь!» є нічим іншим, як підсумком – чи то явним, чи то прихованим – тієї короткої історії, що розповідалася у вічно живій та новій, але у своїй суті завжди тій самій формі. Водночас історія резюмується в цих словах і через них діє на того, хто їх слухає. «Христос Ісус… зовсім зменшив Себе самого… ставши слухняним аж до смерти, і то смерти хресної. Тому Бог Його возніс високо… щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос – Господь» (Фил. 2:6-11).

Отже, проповідь не зводиться лише до проголошення: «Ісус – Господь!» Однак це проголошення є її душею чи… якщо так можна сказати, сонцем, яке її опромінює. У ньому здійснюється, немовби, причастя з історією Христа через «часточку» слова, й за аналогією воно нагадує причастя з Христовим тілом через часточку хліба в Євхаристії.

Прийти до віри означає несподівано з приголомшенням відкрити очі на це світло. Згадуючи хвилю свого навернення, Тертуліян описує це так, мовби він вийшов з великої темної утроби незнання й здригнувся від світла Істини,[6] що є, мовби, відкриття нового світу. У Першому посланні апостола Петра це названо переходом «із темряви у дивне світло» (1Пет. 2:9; Кол. 1:12).


[1] Пор. С. Н. Dodd, Storia ed Evangelo, Paideia, Brescia 1976, c. 42 і наст. [History and the Gospel, London 19642, cap. II].

[2] Пор., наприклад, Mp. 1:1; Рим. 15:19; Гал. 1:7.

[3] Пор. Гал. 6:2; 1Кор. 7:25; Ів. 15:12; 1Ів 4:21.

[4]* Цит. за виданням: Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, Українське Біблійне Товариство 2006 – прим. перекладача.

[5] Пор. Дії 2:22-36; 3:14-19; 10:39-42.

[6] Тертуліян, Apologeticum:39:9: «Ad lucem expavescentes veritatis».

Попередній запис

Христос водночас присутній і відсутній

Наступний запис

Наново відкрити значення кериґми