Розгляньмо кілька основних характеристик кериґми. Як роз’яснює екзегет Генріх Шлір (Heinrich Schlier), кериґма має не дискурсивний чи діалектичний характер, а стверджувальний і авторитативний. Інакше кажучи, немає необхідності доводити її правдивість, вдаючись до філософських чи апологетичних аргументів: просто ти або приймаєш її, або не приймаєш, і все. Вона не є чимось, чим можна володіти, позаяк сама володіє всім. Вона не може бути ніким основана, бо маючи основу в Бозі, вона сама є основою всього буття.[1] Мова кериґми має характер пророцтва в найсильнішому значенні цього слова.
І справді, поганин Цельс у II ст. з обуренням пише: «Християни поводяться як люди, що сприймають речі на віру без будь-якого обґрунтування. Дехто з них навіть не бажає обґрунтовувати чи слухати обґрунтування того, у що вірить, відповідаючи щось на кшталт ось цього: “Не сперечайся, а вір; віра спасе тебе. Мудрість цього віку – зло, а безглуздя – добро”».[2]
По суті Цельс (який видається тут дуже близьким до сучасних представників так званої «слабкої думки») вимагає, щоб християни представляли свою віру діалектичним чином, себто в усьому піддаючи її перевірці та сумнівам, щоб вона могла вписатися в загальні рамки, прийнятні з філософського погляду, зусиль людини пізнати себе саму та оточуючий світ, які ніколи не отримають остаточних відповідей і завжди залишатимуться відкритим питанням.
Розуміється, якщо християни відмовлялися давати аргументації та вступати в диспути, то це стосувалося не всього шляху віри, а лише його початку. Навіть в апостольську епоху вони не ухилялись від дебатів і були готові «дати відповідь кожному, хто вимагав слова про їхню надію», навіть грекам (пор. 1Пет. 3:15). Апологети ІІ-ІІІ ст. – додаткове підтвердження цього. Вони вважали, що віра, як така, не може виникнути внаслідок дебатів, вона повинна передувати їм, зродившись не завдяки розуму, а завдяки дії Святого Духа. Усе, на що спроможний розум, – це підготуватися до прийняття віри, і тільки прийнявши її, він може відтак доводити її «обґрунтованість».
Ще однією характеристикою кериґми є її, так би мовити, вибуховий або зародковий характер. Вона не так схожа на вже достиглий плід на верхівці дерева (у християнстві таким плодом є радше любов), як на зернину, з якої те дерево виросло. До неї не можна дійти шляхом концентрації чи шляхом резюмування, вона мовби була центральним змістом передання; вона радше існує окремо чи, ще краще, – в основі всього. З неї розвивається все решта, включно з євангеліями, які були написані лише згодом, і їхньою метою було, власне, пояснити кериґму.
Під цим оглядом спостерігалася певна еволюція, зумовлена загальною ситуацією в Церкві. У міру того як християнство почало ставати загальним устроєм, коли все навколо стало християнським (чи то вважалося таким), важливості початкового рішення, завдяки якому людина стає християнином, почали приділяти менше уваги, тим паче, що тайна Хрещення вже як звичайна річ уділялася немовлятам, що неспроможні самостійно приймати такі рішення. Наголос почали ставити не так на початковому моменті віри, на чуді її виникнення, як радше на повноті та православності змісту цієї віри.
Такий стан речей сьогодні сильно відображається на євангелізації. Церкви з великою догматичною та богословською традицією (зокрема, передусім Католицька Церква) ризикують опинитися в невигідному становищі, якщо під величезною спадщиною доктрини, законів та інституцій не віднайдуть те первісне ядро, яке саме в собі має силу породжувати віру.
Підходити до сучасної людини, яка часто-густо не має елементарного знання Христа, з усім тим арсеналом доктрин – це те ж саме, що накладати важкі старовинні парчеві ризи на плечі малої дитини. У силу нашого минулого ми більше навчилися бути не стільки «рибалками» людей, скільки їхніми «пастирями»; тобто ми радше схильні годувати людей, які самі приходять до церкви, ніж приводити до неї нових людей чи шукати тих, хто віддалився і живе десь на її задвірках.
[1] H. Schlier, Il empo della Chiesa, Il Mulino, Bologna 1968, c. 330-372 [Die Zeit der Kirche, Freiburg i. Br. 1962, Кар. XV].
[2] Оріген, Contra Celsum, I, 9.