До вже наведених причин, які довели багатьох осіб до переконання у своїй безгрішності, я хотів би згадати ще про одну. Отож, відчуття жалю за гріхи, сила докорів сумління залежать від тяжкости скоєного гріха. Жаль, коли людина людину образить словами, та цілком інше відчуття – коли вдарить її в обличчя. Одні докори сумління, коли хтось нескромно гляне на жінку, а цілком інші, коли чужоложить із нею. Проте міра почуття провини залежить не лише від цього. Уявімо, що хтось повертається автомобілем додому. Щойно закінчилася злива, і вулиці тонуть у калюжах. Водій дуже поспішає, бо вже домовився зі своїм другом і не хоче спізнюватися. У вузькій вуличці в’їжджає в калюжу. З-під коліс бризкає фонтан води і обляпує якогось пса, що біжить тротуаром. Водій дивиться в дзеркало і бачить, що пес, з яким нічого не трапилося, струшується від води. Водій зосереджений на їзді, тож, уже за хвилину забуває, який душ влаштував безхазяйному псові. Дещо далі, відразу за поворотом, перед магазином стоїть якийсь чоловік. Наш водій не встигає обминути калюжі і, на жаль, оббризкує цього чоловіка. Мокрий пішохід починає щось кричати в бік автомобіля, який від’їздить. Водій почувається дещо незручно. Він знає, що це його провина. Щоправда, пояснює він собі, нічого страшного не трапилося, він не збив того чоловіка, однак осад на душі залишається. Додому щораз ближче і водій здалека бачить, що перед хвірткою на нього чекає приятель. Натискає на газ і вже за мить гальмує біля будинку. Однак він не передбачив, що заїде в калюжу. Вода з-під коліс бризкає на друга. Водій швидко вискакує з автомобіля, починає сердечно перепрошувати знайомого і своєю хустинкою старанно витирає його куртку.
Розповідаючи цю історію, я хотів звернути вашу увагу на те, що жаль за гріхи залежить не лише від виду гріха, а й від того, ким для мене я та особа, яку я скривдив. Чи вона для мене – ніби безхазяйний пес, а чи як хтось цілком чужий, кого я й знати не знаю, чи як щирий друг. Кожен гріх є своєрідною образою Господа Бога, нашого Творця. Те, чи людина жалітиме за гріхи, за свої занедбання стосовно Бога, великою мірою залежить від того, ким для неї є Бог.
Колись я відвідував з йорданським благословенням одного чоловіка, який жив сам і мав великого собаку. У розмові він щиро зізнався, що дуже багато працює і навіть не має часу на ранішню молитву. Тоді я запитав його, чи він уранці вигулює собаку. Чоловік відповів: «Звичайно, адже собаку обов’язково треба вигуляти!» І хто тут найважливіший?
Я бачив людей, які, коли забули вигуляти свого чотирилапого друга, брали його потім на коліна і ніжним голосом казали: «Не гнівайся на мене. Я тебе люблю і буду любити». Я навіть бачив, як люди при цьому цілували тварину. Часто ті самі люди роками не ходять до церкви, не моляться, не дотримуються заповідей, проте щиро переконані, що нічого поганого не роблять, що все це – лише дрібні грішки, якими навіть не варто перейматися. Чому так діється? До слова, тому що вони переймаються Господом Богом точнісінько так само, як торішнім снігом. «Я не був у церкві? Це ж дрібниця! Не молився? Ну-ну, не будемо перебільшувати, це ще не злочин!» Отож, така життєва позиція має конкретну причину. Йдеться про те, що люди ставляться до християнства, як до збірки різноманітних приписів, наказів та заборон. Чимало людей ставляться до релігії безособово. Звісно, вони визнають, що кривда, заподіяна іншій особі, є гріхом. На думку таких людей, крадіжка чи вбивство – це гріхи, гідні осуду. А от якісь занедбання релігійних практик гріхом назвати вже не можна. Гадаю, що основою такої життєвої позиції є відсутність віри в Бога. Ці люди не вірять у Бога, не «бачать» Його і тому не відчувають, що чинять погано, коли, наприклад, не йдуть у неділю на Божественну Літургію. На їхню думку, це лише недотримання припису. Це так, ніби не піти на щотижневі збори скаутів. Такі люди навіть дивуються, коли чують, що це тяжкий гріх. «А в чому проблема? – запитують. – Була гарна погода, то ми поїхали на дачу. Хіба в цьому є щось погане?» Якби захворіла їхня собака, вони залишилися б удома…
Кілька років тому я відвідав одну старшу жінку. Коли я тільки увійшов до її скромного помешкання, то відразу помітив святково накритий стіл. Це виглядало справді зворушливо: старий обрус, а на ньому – надщерблені тарілки та чашки, всі різні. Біля тарілок лежали алюмінієві ложечки. На середині столу стояла тарілка з якимось печивом, поруч – фрукти та вазочка зі штучними квітами.
– А що це за прийняття? – запитав я.
– А, сьогодні мої іменини! Діти до мене прийдуть! – відповіла з посмішкою жінка.
– А ви запросили дітей?
– Ні, не запрошувала. Вони прийдуть без запрошення. Адже це іменини мами!
Я сидів у цієї пані годину, потім ще одну. Ніхто не прийшов. До кінця життя не забуду, як та жінка ховала до креденсу тарілочки та чашки, говорячи сама до себе:
– Напевно, щось у них трапилося. Напевно, завтра прийдуть.
Я ніколи не забуду, як сльози бриніли в її очах. І вона, і я знали, що завтра теж ніхто не прийде.
Я присвячую цю історію всім тих, хто легко і з посмішкою каже: «Я не був на літургії, бо дача, бо гриби, бо родичі до мене приїхали. Але це ж дрібниця. Нічого не трапилося».