Почуття безгрішности – це дуже небезпечний стан. Напевно, багато хто з нас чув про те, як стан дуже хворої особи незадовго до смерти несподівано починає поліпшуватися. Коли я працював у лікарні, то також був свідком подібних випадків. Я навіть розмовляв про це з лікарями. Один із них сказав мені: «Отче, коли організм людини починає поволі вмирати, то в ньому поступово відмирає нервова система. Тоді хвора людина перестає відчувати біль, який вимучував її впродовж тривалого часу. Це приносить полегшення. Людина думає, що одужує, а насправді відбувається протилежне – настає смерть».
Зі сумлінням відбувається щось подібне. У нашому духовному житті воно виконує функцію попереджувальної системи. Коли ми хочемо стати на шлях гріха, коли починаємо рухатися в бік духовної смерти, то сумління нас застерігає. Так як фізичний біль є для нас червоним світлом, яке сигналізує, що щось негаразд із нашим серцем, нирками чи легенями, так і сумління каже: вважай, те, що ти робиш, нищить твоє духовне надприродне життя. Тобі загрожує смерть.
Що роблять люди, коли починають відчувати біль? Багато хто проходить потрібні обстеження, починає лікуватися. Однак є й такі, що не звертають на це уваги. Вони кажуть собі: нічого страшного. Вживають знеболювальне – і на деякий час біль справді зникає. Проте хвороба розвивається далі. Подібне відбувається зі сумлінням. Його можна заглушити і навіть повністю «вимкнути». Достатньо часто повторювати собі: я нічого поганого не роблю, інші поводяться так само. Через якийсь час докори сумління зменшаться або ж зовсім зникнуть. Коли читаємо репортажі зі судових засідань, на яких розглядали справу жахливих злочинів, то часто можна прочитати таке: «Звинувачений не проявляв жодних ознак розкаяння». Нормальні люди не можуть збагнути, як після вбивства невинної людини злочинець може спокійно дивитися в очі родичів своєї жертви і цинічно посміхатися. Однак життя показує, що це можливо. До такого стану нелюдяности доходять ті, хто впродовж років заглушає в собі голос сумління. Звісно, це радше винятки, але й щодня ми можемо мати справу з таким.
Пригадую, як ще за часів комуни я попросив одного чоловіка, щоб він відремонтував мені замок у дверях. Уже наступного дня доброзичливий парохіянин прийшов на плебанію і взявся за роботу. Я побачив його набір інструментів і поцікавився:
– Пане Станіславе, а звідки ви маєте такий чудовий комплект напилків? Де такий можна купити?
Пан Станіслав, не відриваючись від роботи, з посмішкою і без найменшого збентеження відповів:
– Ні, отче. Такого ніде не можна купити! Я собі з роботи недавно приніс. Добротна річ, еге ж?
Я глибоко зітхнув і почав роздумувати про дуже складні моральні вибори, перед якими ставали люди, що жили в ПНР[1], аж раптом мою задуму перервали слова пана Станіслава:
– А то злодії, отче! То такі злодії!
– Де злодії? Які злодії? – я не на жарт занепокоївся.
– У мене на складі! О бачите, отче? Одного напилка не вистачає! Та ще й того заокругленого. Він мені якраз і потрібен. Як так можна красти? – ще довго дивувався пан Станіслав.
Прикладів такого «відключення» сумління можна навести дуже багато. Майже кожен із нас міг би розповісти якийсь випадок зі свого життя. Сумління – це великий, хоча часом доволі обтяжливий, дар Господа Бога. Проте якщо хтось його «відключить», то опиняється в ситуації особи, в якої зламався ліхтар під час нічної подорожі лісом. Тоді дуже важко потрапити до неба.
Як я вже згадував, найпопулярнішим способом заглушення сумління є твердження: «Звичайно, те, що я зробив, не було моральне, але…» І лунає один із двох варіянтів: «Всі так роблять» або ж «Я мусив так зробити».
Якщо йдеться про перший аргумент, то справді, багато людей грішить. Але чи справді всі? Скажімо, не всі подружжя використовують контрацептивні засоби. Також я знаю напрочуд чесних людей. Якщо їм через тисняву в транспорті не вдалося передати квиток до компостера, то, вийшовши на своїй зупинці, вони самі надривають його і викидають до смітника. Я також знаю людей, які НІКОЛИ не проклинають, знаю людей, які НІКОЛИ з власної волі не пропустили б жодної Божественної Літургії. Повторюю: багато людей грішать, але не всі.
І другий аргумент. Чи ми справді мусимо грішити? Чи ми мусимо брехати, красти? Чи справді хтось МУСИТЬ вбивати ще не народжених дітей? Підіть до помешкань багатодітних родин, порозмовляйте з батьками і з дітьми. Я знаю, що їхнє життя не було і не є легким та райдужним. Однак їхні зворушливі свідчення – це незаперечний аргумент, який можна з любов’ю прийняти і виховати четверту чи п’яту дитину. Життя таких родин демаскує фальшиві аргументи, які висувають прихильники абортів, коли стверджують, що необхідність вбивати ненароджених пояснюється життєвою ситуацією конкретної родини. Насправді це не примус, а вибір. Часом драматичний, однак вільний вибір. Здебільшого мас-медія постійно подають інформацію про жахливі умови життя багатодітних сімей. Це має бути аргументом для жінок, які вагаються: «Усунь цю вагітність, бо в іншому разі твоя родина житиме в нужді». У цьому випадку механізм пропаганди дуже виразний. Але щасливі багатодітні родини заперечують слово «МУШУ», яким чимало осіб намагаються виправдати відкинення зачатого життя.
[1] ПНР – Польська Народна Республіка – державне утворення соціялістичного устрою на території сучасної Польської Республіки в 1944-1989 рр. – Прим. ред.