Так євреї переживають подію Пасхи (єврейською мовою pesah [песах]), себто «переходу» Бога, Який вражає єгиптян і «минає», «переходить», згідно зі значенням цього єврейського слова, повз домівки, в яких мешкають євреї. Разом із Божим переходом вони переживають подію свого звільнення, що здійснюється чудесним чином у «переході» через Червоне море.
Цю пасхальну подію споминатимуть та святкуватимуть щороку – згідно із приписами, що містяться у Вих. 12-13, які показують, як із плином століть спомин про цю велику подію спасіння поглинув два інші свята – одне пастушого й інше землеробського походження.
Перед тим як вирушити навесні зі своїми стадами до літніх пасовиськ, напівкочові пастухи мали звичай приносити в жертву ягнятко та його кров’ю помазувати одвірки своїх наметів. Метою цього обряду було відігнати небезпеки та запевнити плідність стада. Згодом цей обряд «переходу» набув значення святкування того пам’ятного «виходу», що дарував Ізраїлеві спасіння та свободу і вирятував його первородних синів.
У цей самий весняний період, після рівнодення, у Ханаані починалися жнива зернових. Побутував звичай позбуватися з дому в цьому часі будь-якого заквашеного хліба, спеченого з борошна минулорічного врожаю, і впродовж цілого тижня споживати хліб з нової муки, без дріжджів (так звані «опрісноки»). Цей обряд також був прилучений до свята Пасхи, надаючи йому нового значення: він мав нагадувати ізраїльтянам про поспіх, з яким вони мусили втікати з Єгипту, і через нього цієї ночі не мали часу дати тісту закваситися.
Як бачимо, велике пасхальне святкування поглинуло в собі інші обряди, що не були скасовані, а використані для того, щоб якнайяскравіше нагадати значення визвольного Божого переходу, що стоїть в основі віри й самого існування Ізраїля.
Ця подія, що являє собою «народження» Ізраїля як свобідного і врятованого Богом народу, стане предметом своєрідної сімейної катехизи, чи повчання, що її дорослі будуть передавати своїм дітям (Вих. 12:25-27; 13:14-15). Кожне покоління мусить усвідомити, що Бог у той історичний момент врятував, «відкупив» його, і мусить визнати, що його власне існування залежало і залежить від доброти та вірности Бога їхніх отців.
Бог викупив Ізраїля від жорстокого господаря, який несправедливо вчинив його рабом. Й Ізраїль завжди буде почуватися народом, якого Бог викупив і який через це особливим чином належить Йому (пор. Втор. 9:26; 13:6; 21:8; Мих. 6:4; Пс. 78:42; 2 Сам. 7:23). У цих подіях Ізраїль відчув на собі надзвичайну силу і неймовірне діяння Бога, Який використовує людей і різні речі для добра Своїх вибраних і послуговується навіть вкрай розпачливими обставинами, для того щоб виявити Свою благотворну всемогутність.
Оте могутнє втручання Бога Йгвг, що підкреслює засудження всіх форм рабства чи гніту одного народу іншим, лежить в основі віри Ізраїля у свого Бога; ця віра стосується не лише самого існування Бога, а насамперед Його дієвої присутности в історії, Його спасительної всемогутности та Його непохитної вірности обітницям.
Перша дана Авраамові обітниця здійснилася: його потомство стало численним народом. Настав час здійснити другу – дати цьому народові землю. Шлях до цього буде довгий і важкий, але він починається Божим даром звільнення, визволення з безнадійного становища. Порив радости та святкування (Вих. 15:1-21) по завершенні цієї драматичної пригоди – це спонтанна реакція на визволення з небезпеки, це прославлення того величного діла, що його Бог вчинив «сильною рукою та витягненим раменом» (пор.: Втор. 7:19; Пс. 136:12).