Союз
Визволення з Єгипту саме по собі не було самоціллю. Бог не звільнив Ізраїля лише для того, щоб вивільнити його з-під гніту та знищення. Він має певні задуми щодо Свого народу, з яких деякі стосуватимуться дуже близького часу, інші ж – значно пізнішого. Мова йде про історію, яка має бути здійснена разом, з усією особистою відповідальністю, із прийняттям усіх її небезпек і вимог. У чудесному звільненні Бог виявив Свою силу, Свою вірність та Свою любов до Ізраїля. Ізраїль може довіряти своєму Богові; Бог же запрошує його до урочистого взаємного зобов’язання, до союзу в повному значенні цього слова, який установить юридичний і духовний зв’язок між Йгвг та народом, якого Він визволив і якого придбав собі.
Термін «союз» уже траплявся на означення взаємин Бога з Ноєм та з Авраамом, і його ще буде застосовано, щоб охарактеризувати стосунки Бога з Давидом. Однак союз по антономазії завжди залишиться союзом Синайським, що буде прототипом для розуміння інших. Пророк Єремія виразно говоритиме про новий союз (Єр. 31:31-34), який буде зовсім інший, аніж той, що був укладений на Сінаї; іншими словами, він матиме нові характеристики, утім, завжди йтиметься про союз. Далі в історії Ізраїля згадуватимуться урочисті відновлення цього союзу, приміром, у Трансйорданії, наприкінці подорожування через пустелю (Втор. 28:68), за Ісуса Навина, наприкінці здобуття обіцяної землі (І Н. 24), у час Йосії (2 Цар. 23) і після вавилонського заслання, за Езри та Неемії (Неем. 10).
Як відомо, Ісус застосував вираз «новий союз» під час установлення Євхаристії на останній вечері (Лк. 22:20), що перегукувалося зі згаданим текстом Єремії. Утім, тут не йдеться лише про якийсь термін, що з більшою чи меншою частотою трапляється в Біблії; мова йде про одну з найважливіших біблійних реалій, що її взагалі назвали хребтом усієї Біблії, адже, справді, все в ній базується на союзі, навіть коли самого цього терміна ми не знаходимо в тексті.
Цей термін вказує на центральну дійсність усього об’явлення: Бог замислює звершити спасіння людини за її згодою та співпрацею, ставлячись до неї як до вільної та відповідальної особи; союз – це розподіл відповідальности між Богом і людиною у сфері спасіння. Уже від самих початків людства Бог прийняв оцей, так би мовити, критерій Свого діяння – як у сфері сотворення, запрошуючи людину до співпраці з Ним через діяльність, так і у сфері спасіння, пропонуючи їй Свою приязнь за умови, якщо людина продемонструє, що вона приймає цю приязнь, визнаючи дійсне становище Бога та Його безкорисливу доброту.
Цікавим та значущим є той факт, що текст, в якому описано цей союз, побудовано на кшталт своєрідного протоколу, згідно з яким укладали договори союзу в другому тисячолітті до Христа між якимсь володарем та проводирем переможеного на війні народу чи з будь-яким іншим проводирем нижчого рангу. Словом, мова йде про пакти між нерівними сторонами. Зазвичай такі пакти складалися з:
- передмови, в якій перелічували титули володаря;
- історичного прологу;
- умов договору;
- розпорядження про зберігання документа в храмі та періодичне його привселюдне читання;
- переліку свідків договору;
- накликання благословень та проклять на того, хто зберігатиме або переступить укладений пакт;
- присяги васала у вірності;
- і, на завершення, священної церемонії.
Усі ці елементи ми знаходимо в 19-24 гл. книги Виходу, хоч їх під час першого читання не відразу можна завважити. Вих. 20:2 містить самопредставлення володаря: «Я – Йгвг, Бог твій». Це не означення, що могло б бути звернене до будь-якого народу: Йгвг – це Бог Ізраїля, позаяк Він є Богом отців, Богом, Який об’явив Себе Мойсеєві. Мова йде про безпосередні, особисті стосунки між Йгвг та Ізраїлем.
Відразу після цього в тому самому вірші пригадано подію визволення з Єгипту – це могутнє Боже втручання задля спасіння Ізраїля, через яке виявилася велич та сила Йгвг, Його спроможність прийти на порятунок Ізраїлеві в будь-якому становищі: «Я – Йгвг, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства». Йгвг – це Бог-Спаситель; євреї пізнали Його в дії, а не як непорушного й безпристрасного Бога, що сидить собі на небі; Він є Йгвг, Бог, Який, згідно зі значенням цього імени, дарує існування і життя (Вих. 3:14).
Цей досвід являє собою наріжний камінь ізраїльської віри в єдиного Бога, у його Бога. Десять заповідей – це умови союзу, що як у Біблії, так і у світських трактатах мають назву «слова Заповіту, Десять Заповідей» (Вих. 34:28; Втор. 4:13).
Ці норми не є ні якимсь здобутком Ізраїля у сфері людської етики, ані звичайною волею Бога, що сильніша із двох договірних сторін. Десять заповідей, подібно, як і інші приписи, що їх знаходимо в П’ятикнижжі, тісно пов’язані з усім контекстом історії спасіння. Вони подають практичний і конкретний спосіб, як Ізраїль має прийняти діяння Бога, що дарує йому спасіння, як він має висловити своє довір’я до Бога, що вирятував його і цими приписами вказує йому шлях, як запевнити собі благополуччя. Закон завжди вважатиметься джерелом світла та життя (Втор. 4:1-2,6-8; Пс. 19:8 нн; 119:105). Він є Божим словом, що вказує шлях до спасіння: людина має стати на цей шлях, взяти на себе певні зобов’язання. Бог робить перший крок, прихиляє людину до Себе конкретними вчинками, виявляючи їй Свою доброту, й очікує від неї відповіді віри та вірности Йому через сповнення Його волі.
У цьому полягає найглибший зміст першої заповіді, котра становить підставу й основу для всіх інших (пор.: Втор. 6:5-12; Ос. 6,6, – навіть тих, що пов’язані зі стосунками з ближнім: усі ізраїльтяни є об’єктом Божої любови, отож вони мусять любитися між собою та поважати права один одного. Таким чином «заповіді» становлять основу для формування спільноти Божого народу. Мова не йде про якісь абсолютно нові приписи на Сході. Новизна полягає в їхній мотивації, себто в їхньому зв’язку з історією спасіння.
За тодішньою практикою договори мусили бути викладені на письмі – як задля того, щоб запобігти фальсифікації, так і для того, щоб їх періодично перечитувати й відновлювати в пам’яті.
Таким письмовим документом Синайського союзу, що його Бог передав Своєму народові, є «кам’яні таблиці» (Вих. 24:12), чи, властиво, таблиці союзу, зміст яких належить Божому авторству. Вони містилися в ковчегу разом з іншими реліквіями з часу виходу з Єгипту. Таким чином ізраїльське богослужіння, зосереджене навколо ковчегу, безперестанно нагадувало про події виходу та союзу, використовуючи літургійні пісні – псалми, – в яких оспівували історію спасіння в термінах прослави, молитви та благання (пор. Пс. 78; 105, 106, 114, 135, 136).
Перше пояснення «заповідей», що його подавали дітям, завжди мало бути пов’язане з контекстом історії спасіння (пор. Втор. 6:20 нн). Ці накази були для Ізраїля не якоюсь лімітацією, а дороговказом до гуманнішого, повнішого життя, дарованого йому Тим, хто у визволенні з Єгипту виявив йому всю Свою любов. При цій нагоді можемо зауважити, що вся поведінка людини, тобто мораль, як вона подана в Біблії – у Старому і в Новому Заповітах, – базується на поведінці Бога, на тому, що Він спочатку зробив з людиною та для людини, так що вона лише відповідає своїми виборами і діями на Божі діла. Ісус скаже до Своїх учнів: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі» (Мт. 7:21); «Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив» (Ів. 13:15).
Обов’язковою складовою частиною договорів є перелік благословень та проклять, що їх закликають на тих, хто, відповідно, буде вірним або невірним установленим домовленостям. У Сінайському союзі переважають благословення (Вих. 23:20-33). Тут ми перебуваємо в часі ентузіязму. Дещо згодом інші тексти, в яких йтиметься про союз, міститимуть незрівнянно більшу кількість проклять (пор.: Втор. 27-28; Лев. 26): ці тексти відображають час, коли Ізраїль виявив свою невірність союзові.
Союз вимагає також присяги у вірності й завершується релігійною церемонією, оскільки угоди на стародавньому Середньому Сході завжди мали священний характер. У Вих. 19:8 та 24:3,7 знаходимо урочисту присягу ізраїльського народу, а також релігійну церемонію жертвоприношення: кров’ю принесених в офіру жертв окроплюють народ і жертовник, зведений на пам’ять про союз. Цей обряд вимагає також священної гостини, в якій представники Ізраїля стають Божими співтрапезниками: гостина символізує повне порозуміння та єдність із божеством (Вих. 24:1-11).
Нові стосунки з Богом визначено тут словами самого Бога в передмові до союзу (Вих. 19:5-6): як Бог святий, так і Ізраїль має бути народом «святим» – себто відділеним від інших народів своєю вірою та поведінкою; для Бога Ізраїль має бути народом «священиків», що матиме завдання визнавати та почитати єдиного правдивого Бога й перед усіма іншими народами.
Це є привілеєм, але водночас і величним зобов’язанням. Цікаво зауважити, що весь народ є народом «священиків»: обов’язок визнавати, поклонятися та почитати Бога належить не лише якійсь одній його верстві (касті священиків), а всьому народові. Тим більше апостол Петро зможе сказати про християн, що вони є народом священиків, повторюючи ті самі слова книги Виходу (1Петр. 2:9), – народом, що більше не обмежений національними, расовими чи соціяльними бар’єрами, а зібраний з людей усіх національностей та мов, які вступають у союз, встановлений Ісусом Христом.
Величне визволення з Єгипту та союз завжди залишаться контекстом законів, що їх Бог дає своєму народові. Вираз «Я вивів тебе з єгипетського краю», що його знаходимо в Біблії понад 80 разів, є найбільше характерний для законодавчих частин книг Виходу, Левитів, Чисел та Второзаконня. Перед тим як вимагати, Бог дарує; благодать завжди передує законові; дар передує вимозі. Так розвивається приязний діялог між Богом і людиною, й у вірності взаємно прийнятому зобов’язанню розвивається історія спасіння.
Золотий телець
Ізраїльський народ не мав наміру поклонятися в цій статуї іншому Богові, покидаючи Йгвг, він лише бажав мати видимий символ божества; але Бог у першій заповіді заборонив не лише ідолопоклонство, а й будь-яке видиме зображення (малюнки, статуї і т. п.) Себе самого, добре знаючи, що ще примітивний менталітет народу прив’язався б до символу як до ідола, ототожнивши невдовзі символ з тією дійсністю, яку він зображає. Вибір тельця був пов’язаний зі силою та плідністю, символом яких він був у культі стародавнього Середнього Сходу, зокрема в ханаанській землі.
Це був один із найдраматичніших моментів історії Ізраїля, коли було порушено щойно укладений союз якраз в одному із найголовніших пунктів. Розчарований цим жахливим гріхом, Бог хоче винищити євреїв та зробити Мойсея родоначальником нового народу (Вих. 32:10). Звертаючись до Мойсея, Бог не називає більше Ізраїля «своїм» народом, Він каже: «твій народ», – тимчасом як Мойсей, відповідаючи Богові, наполягає, кажучи: «Твій народ». Мойсей відмовляється стати новим Авраамом ціною знищення свого народу, з яким він, незважаючи на все, почувається солідарним; він воліє радше померти разом з ним (Вих. 32:32). Своїм заступництвом Мойсей відвертає винищення, нагадуючи Богові причини, задля яких Він має продовжувати оберігати Ізраїля, так начебто Бог їх забув (Вих. 32:11-14). Уся ця захоплива глава зображає нам Бога як живу, конкретну особу, що ненавидить гріх, і дає зрозуміти, яку силу заступництва мають ті люди, що, як Мойсей, посвячують своє життя Богові задля добра братів.