Старий Заповіт інколи називають «книгою надії». Але такою книгою головним чином був збірник пророків. Вони не приховували від себе і від інших, що світ і людина недосконалі, сповнені злом і стражданням. Але вони вірили в моральну світобудову, у вищу волю, що скеровує історію до Божого Царства. Цю віру пророки-письменники, що жили в VІІІ-V ст. до н. е., вчинили стержнем свого провіщення.
То були дуже різні люди, молоді й старі, шляхетні й селяни з походження. Серед них ми знаходимо священика з діда-прадіда, царського урядовця, пастуха. Майже всі вони були видатними поетами й народними трибунами водночас. Пророки усвідомлювали себе відродителями духа пустелі, духа Мойсея. Вони повставали проти компромісу з поганством, проти тиранії і війн, проти насилля, яке пропагували можновладці; вони жбурляли царям у лице звинувачення і пророкували їм неминучість відплати. Тому пророків часто гнали, й лише загальновизнаний статус вісників Божих якоюсь мірою захищав їх від переслідувачів.
Утім, найважливішою справою пророків була революція, що її вони спричинили в народній свідомості. Промовляючи від імени Бога, вони з обуренням виступали проти обрядовір’я, культового формалізму тих, що вважали, буцім Творця можна задобрити священними церемоніями й дарами. Він нічого не потребує. Йому не потрібні жертви, якщо людське зневажене. Насамперед Бог очікує від людей віри, правди, співчуття, милосердя. Без цього всі релігійні традиції і ритуали стають фарсом. «Нащо Мені многота ваших жертов? – говорить Господь. Наситився Я цілопаленнями баранів і жиром ситих телят, а крови биків та овець і козлів не жадаю!. […] Коли ж руки свої простягаєте, Я мружу від вас Свої очі! Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас, ваші руки наповнені кров’ю… Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!» (1:11,15-17). Сучасник Ісаї Михей пише: «Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (6:8). Тут бере свій початок той рух, який пов’язаний з іменами Івана Золотоустого, Савонароли, Яна Гуса, Максима Грека… Згідно з ученням пророків, добро не винахід людей, а вища заповідь. Слідуючи за ним, людина слідує волі Творця.
Пророки ніколи не лестили народові. Страждаючи через його духовне заціпеніння, вони ніколи не скупилися на слова, які обурювали, ранили, ображали національну гордість, але будили голос сумління. Вони прямо стверджували, що закон Мойсея порушений, що після помсти за зраду лишиться тільки «останок» Церкви, з яким укладуть Новий Заповіт.
Як іконописець Андрій Рубльов, що зумів у мороці історичної ночі побачити світло верховної Любови, пророки провиділи Царство Боже крізь грім битв і дим згарищ. Провиділи день, коли люди «мечі свої перекують… на лемеші» (Іс. 2:4), день, коли сяяння добра й істини притягне до себе всі народи.
Їх сміливий універсалізм був невіддільний від віри в очікуваного Царя-відкупителя, потомка Давида – Месію, Христа. Він, як сказано в Книзі Ісаї, перемагатиме не силою меча, а силою духа, і спасення Його стане «світлом на просвіту поган».
У цьому полягала велика надія пророків, яка потім не раз зазнала жорстоких випробувань. Духовні катаклізми, що їх пережила старозавітна Церква в наступні століття, відображені в багатьох книгах Біблії. Це і псалми з їхнім голосінням, що йде з глибини страждання, і Книга Йова з її запитанням про гірку долю праведника, і Проповідник із його песимістичним поглядом на життя. Одна з останніх книг Старого Заповіту – Книга Даниїла, написана в період гонінь на біблійну віру, біля 165 року до н.е. – змальовує величну панорамі історії, де зіштовхуються два полюси: світові деспотичні держави, представлені у вигляді чудовиськ, і Царство Сина Чоловічого, Царство Месії. Думка про цю боротьбу між світлом і темрявою, добром і злом цілковито опанувала старозавітну Церкву в ті дні, коли з пустелі вийшов Іван Христитель і сповістив близькість Царства Божого…
Не випадково на межі двох Заповітів у Біблії стоїть пророк. Іван неначе уособлював століття старозавітних надій, що стали прелюдією до Нового.