Непрощенна провина старих людей полягає в тому, що вони народилися занадто рано, у будь-якому разі, з великим випередженням до нашого часу, тож про деякі речі їх ніхто не поінформував. Вони мали у своєму розпорядженні заледве дві книжки (їхній зміст знали навіть ті, хто не вмів читати): перелік обов’язків і – також дуже обширний – перелік самопожертв.
Загальна декларація прав людини була проголошена 10 грудня 1948 року на Загальних Зборах Організації Об’єднаних Націй у паризькому палаці Шайо. Якщо ми проаналізуємо цей документ, то побачимо, що визначення «права» повторюється в 30 статтях аж 29 разів, і лише раз наголошено на тому, що особа має «обов’язки» щодо спільноти (це сказано в 29-й статті).
Ті, хто зробив помилку і прийшов на цей світ 30 чи 40 років раніше, не можуть добре знати цього тексту, а правдоподібно, не знають його взагалі. Вони, небораки, завжди чули лише про обов’язки. Бо в їхні часи все було лише обов’язком. Найліпше і найретельніше виконання свого обов’язку було єдиним правом, яке вони знали. А основний обов’язок полягав у тому, щоб поважати права іншої людини.
Самі вихователі (якими були батьки, вчителька, а переважно священик) постійно пригадували про обов’язок вивчити… обов’язки.
І так минало життя: від обов’язків до обов’язків. Зрештою, не було аж так погано. Беручи до уваги щоденні звіряння старих людей, з якими доводиться мати справу, я навіть насмілився би сказати, що виконання обов’язків було для них справжньою приємністю. А вони робили справи, які сьогодні злякали би багато кого…
Старі люди мають почуття обов’язку, бо усвідомлюють, що таке борг (і це усвідомлення в них також дуже виразне). Вони завжди дуже боялися боргів. Кожен борг треба було сплатити вчасно, а ще ліпше – з випередженням. Лише тоді вони могли спати спокійно. Через це основний борг, який виникав з контакту із життям, вони сплачували у вигляді обов’язків, які ретельно виконували щодня, і ніколи не почувалися від них звільненими.
Це усвідомлення боргу є – як зазначає єврейський мислитель А. Дж. Гешель – «сприйняттям життя як отримування, а не лише брання. Його зміст – бути вдячним за отриманий дар». Через це «людина не може вважати себе людиною, якщо не усвідомлює свого боргу».
Усвідомлюючи такий борг, ми перестаємо думати про власний зиск, власні амбіції. Це пробуджує в нас почуття обов’язку, бажання самопосвяти, потребу вірности. Старі люди мають це усвідомлення, вони відчувають його ніби інстинктивно, як щось цілком природне.
Обов’язок – це для них інше обличчя вдячности (старі люди належать до тих, які вміють казати «дякую»). А вдячність народжується з усвідомлення того дару, який ми отримали і продовжуємо отримувати. Старі люди дають нам зрозуміти, що хтось, хто не любить обов’язку, також не має відчуття величі та значення життя. Бо якщо людина щось цінує, у ній прокидається вдячність, а за цим стоїть обов’язок.
Я також міг би додати, що старі люди переконані в тому, що виконання цього обов’язку – це ніщо інше, як оплата, яку кожен має заплатити за місце на цій землі.
Улюблене дієслово моєї матері
Один із кількох доволі суворих виховних методів, які використовувала моя мати, полягав у частому повторенні слова «мусиш». Я не любив цього слова, але мати не звертала уваги на мої протести, тож мені доводилося миритися з ним у кожній ситуації, ковтати ніби потрібні ліки, які допомагають зрости та зміцніти.
Я думав, що коли я виросту і стану дорослим, то не муситиму більше все це вислуховувати, і більше ніхто не нагадуватиме мені про обов’язки. Я дуже швидко переконався в тому, наскільки хибними були мої уявлення. Навіть тоді, коли я вже був священиком, навіть тоді, коли видав 20 книжок, мати постійно вживала дієслово «мусиш». «Пам’ятай, що ти мусиш помолитися», «Пам’ятай, що мусиш провідати Кароліну, бо вона дуже хвора і постійно сама», «Мусиш вислати листівку до тітки», «Мусиш іти до церкви і допомогти парохові сповідати». І так далі, без кінця.
Сьогодні я визнаю, що шлях, позначений такими обмеженнями, часом втомливими, провадить досить далеко, а найважливіше – у потрібному напрямі.
Старі люди дають нам зрозуміти, що світ, який базується лише на правах, амбіціях, вимогах, проханнях, які не базуються на обов’язках, – це світ, в якому не вистачає рівноваги.