Коли мої старенькі представляють свою книгу самопожертв, то з найбільшою простотою розповідають про справи, від яких у мене аж перехоплює подих.
Мені трапляється вислуховувати історії про нечувані клопоти, неймовірні зречення, небувалі труди, тяжку й наполегливу працю. Жодного подарунка, жодного доброзичливого зауваження, вже не згадуючи про допомогу чи протекцію. Кожну річ доводилося здобувати поволі, частина за частиною, день за днем (враховуючи чимало годин під час недоспаних ночей). Скромні мрії, малі цілі, яких вдалося досягти після років зречень, зусиль та заощаджень. Все чисте, прозоре і ясне.
Отож, якщо існує якесь страждання, яке ті старші особи сильно відчували, то це біль, коли вони бачать, як діти чи внуки роблять у житті великі успіхи (якщо успіхом вважати можливість змінювати автомобіль щороку, провести відпустку в екзотичних країнах або нагородження дітей цінними подарунками навіть за незначні успіхи в навчанні).
Один чоловік похилого віку, надзвичайно вихована й освічена особа, звірявся мені: «Я повинен радіти з їхніх успіхів, однак я не вмію; я навіть не можу вдавати, бо мене охоплює великий сум. Я боюся того щастя, яке з’явилося раптово, ніби гриб після дощу, без повільного дозрівання в землі, без очікування і терпіння.
Я не стверджуватиму, що ці легкі гроші – крадені, борони Боже. Я не маю жодного права, щоб це стверджувати чи навіть підозрювати. Але та радість породжує мої підозри, бо викликає враження незаслуженої, неоплаченої, нездобутої мозолями радости, якою не можна насолоджуватися. У цьому є щось штучне, несправжнє.
Прошу, не подумайте, що я скаржуся на завищену ціну – у вигляді поту й сліз, – яку особисто мусив заплатити, на відміну від них. І, тим більше, я їм не заздрю. Наш життєвий шлях був довгим, видавалося, що ми ніколи не дійдемо до мети. Цей шлях постійно вів угору, а їхня дорога є набагато коротшою, щобільше, вона веде згори. Проте вони ризикують зламати карк, у той час як ми, гнучи плечі, змогли зміцнитися».
Колись давно-давно був собі…
Видається, що старі люди постійно розповідають нам казки. Жило-було собі колись самозречення… Ні, було щось ліпше: приготування до самозречення, регулярне спілкування зі самозреченням. Люди були зі самозреченням «на ти», вважали його добрим приятелем на життєвому шляху.
До самопожертви не ставилися як до паразита, надоїдливого зануди, збирача податків, які називаються: праця, неймовірні спроби, зречення, повага, час, самотність, сон, труднощі, перешкоди, перепони, прикрощі та непорозуміння. Навпаки, самозречення сприймали як цінний, потрібний, незамінний, гідний довіри союзник у досягненні визначених життєвих цілей.
Було неможливо здобути щось без самозречення. Я навіть наважуся сказати – і в цьому мене переконують мої старенькі – що не було приємности досягнути успіху, якщо не вистачало цього основного складника.
Сьогодні самозречення ще появляється на дорогах, щоб зібрати свою оплату за проїзд, якого не можна оминути, та запропонувати своє незамінне товариство. Однак ми воліємо його ігнорувати, уникати, так ніби воно приносить нещастя. Проте коли ми уникаємо самозречення, то заходимо на легкі на перший погляд, проте небезпечні стежки, кидаємося головою вниз з узбіч, які ведуть на край страшних проваль.
Багато людей воліє довіритися підступам, шахрайствам, крутійству, ошуканству; вони сподіваються на знайомства, дружбу та протекції; звертаються до тих, хто показує, що спроможний «полегшити» шлях. У той час як самозречення не пропонує полегші, не визнає знижок. Воно хоче того, чого хоче. Аж до останньої копійки, і навіть більше: вперто підвищує ціну, додає ще якісь непередбачені затрати.
Старі люди попереджають нас, що школа самозречення серйозна, сувора та вимоглива. У ній треба виконати складні вправи, однак вони зміцнять моральний хребет.
На жаль, є люди, які хочуть позбутися цього неприятеля (яке непорозуміння!), беруться за гаманець, винаймаючи чергового вбивцю, щоб зайнявся його усуненням.
Отож-то. Було колись самозречення… Це звучить як казка, яка, як всі добропорядні казки, обов’язково має щасливе завершення.
Сьогодні вже майже ніхто не розповідає казок. А тим більше – про самозречення. Люди полюбляють інші історії, в яких воно навіть не з’являється, бо цензура його викреслила. Ці історії мають приємні інтермедії, але ніде не сказано, що в них буде щасливий кінець. Це дуже сумнівно.
Мій старий мудрець хитає головою. І каже тільки: «Не знаю… Почекаємо, побачимо…». Проте дає мені зрозуміти, що оті дуже модні історії його зовсім не переконують. І зовсім його не цікавлять.