Автор книги Юдити мусив бути не дуже обізнаним у питаннях історії. Але в його часи в Палестині історію не вивчали так, як за нашими шкільними підручниками. І, зрештою, для його розповіді не мало великого значення, чи Навуходоносор, наприклад, царював у Ніневії і чи в його війську були перські генерали, наприклад Олоферн.
Навуходоносор залишився в загальній пам’яті єврейського народу як зразок поганського царя, який не лише накоїв багато лиха для ізраїльського народу, намагаючись його знищити, а й зрівняв із землею Єрусалим та Божий храм.
Історичні неточності втрачають тут будь-яку вагу: боротьба розвивається не так між Персією та Ізраїлем, як між правдивим Богом і Навуходоносором, який претендує на те, щоб його вшановували і слухали, як бога. І ось правдивий Бог Ізраїля аж до сміху упокорює бідного вавилонського бога, знищуючи всю його силу за посередництвом однієї беззахисної, але відважної, чесної і сповненої віри жінки.
Книгу можна поділити на дві частини:
а) В Юд. 1-7 розповідається про блискучу перемогу Навуходоносора над перським царем Арфаксадом та про військову експедицію генерала Олоферна з метою покарати східні народи (Сирії, Палестини, Єгипту) зате, що вони не допомогли великому цареві в цій війні. Військо Олоферна маршує землями, сіючи руїну і спустошення серед народів, котрі безуспішно намагаються чинити опір. Тих же, що піддаються, змушують визнати Навуходоносора як бога, відмовитися від власної релігії і знищити всі свої храми. Ізраїльтяни не можуть погодитися з цими умовами й організовують опір на своїх горах. Одне місто, Ветулія, що займає важливе стратегічне становище, готується до опору та до перекриття дороги незліченному ворожому війську. Мешканці Ветулії усвідомлюють, що вони значно слабші в цій боротьбі; отож вони моляться та покутують, щоб виблагати Божої допомоги.
Олоферн не вірить своїм вухам, коли йому повідомляють, що сини Ізраїля готуються до боротьби: що то за народ, який насмілюється противитися великому цареві? Олоферн взагалі його і не знає; він навіть не чув, щоб про нього хто-небудь колись говорив. Тоді Ахіор, один аммонійський князь (аммонії мешкали в Трансйорданії), надає Олофернові відомості про ізраїльтян, роблячи йому короткий виклад їхньої історії (Юд. 5:5-21) та чітко передаючи переконання, які лежали в основі самого існування вибраного народу і які автор книги хоче нагадати своїм читачам. Це одна з найважливіших сторінок книги.
Слова бідного Ахіора викликають лише погорду Олоферна, його відводять аж під стіни Ветулії, де його зв’язаним знаходять сторожі: нехай і він розділить долю отого народу з його «непереможним» Богом; він побачить, собі на лихо, хто може встояти перед Навуходоносором!
Коли Ахіора приводять до міста, він розповідає мешканцям, що Олоферн задумав вчинити Ветулії. Усіх охоплює жах: начальникам більше не вдається зберегти відвагу війська, бракує харчів і води. Ще кілька днів – і доведеться капітулювати. А це означає, що місто пограбують, чоловіків винищать, а жінок і дітей заберуть у рабство.
б) У Юд. 8-15 на сцену виступає Юдита, якій автор не шкодує найщедріших похвал. Вона відчуває, що може зробити щось вирішальне для порятунку свого міста. Бог надихає її на один, притаманний тільки жінці, сміливий і надзвичайно небезпечний для неї план. Але найменша ідея в тих обставинах була закликом до дії зі звіренням на Божу допомогу; тож перед тим як розпочати діяти, вона молиться, постить і закликає до молитви і до посту все місто. Її молитва (Юд. 9:2-14) – це ще одна дуже важлива сторінка цієї драматичної і водночас сповненої глибокими релігійними почуттями книги. У цій молитві знаходимо всю душу ізраїльського вже бідного й нечисленного після заслання народу, що забився у свої гори, і єдине багатство, яким він володіє, – це завзятість у захисті своєї віри і всеціла надія на Бога своїх отців.
Після молитви настає час діяти. Чепурно зодягнувшись, у супроводі слугині Юдита виходить із міста й вирушає до ворожого табору, асирійські вартові, схопивши її, приводять до головного генерала, який, вражений жіночою красою й обманутий словами жінки, прихильно приймає її і залишає їй свободу пересування. Відважна жінка живе у ворожому таборі безпечно, очікуючи доброї нагоди, щоб розпочати діяти. Коли її запрошують на бенкет високих військових офіцерів, Юдита нарешті опиняється наодинці із зовсім п’яним генералом, якого невдовзі охоплює глибокий сон: нарешті настала довгоочікувана хвиля.
Коротко помолившись, Юдита виймає із піхви меч генерала, відтинає йому голову і кладе її своїй слугині в мішок. Тоді дві жінки, користуючись своєю свободою пересування, безперешкодно виходять з шатра Олоферна і покидають асирійський табір.
Коли вони повертаються до міста й коли вгамовується перше невимовне здивування мешканців, розпочинається приготування до завтрашнього несподіваного нападу, який закінчується блискучою перемогою ізраїльтян, яку вони здобули завдяки паніці, що охопила ворожий табір, коли асирійці довідалися про трагічну смерть свого головнокомандувача. Розповідь продовжується похвалою і подякою Юдиті провідників ізраїльського народу, адже Юдита врятувала не лише Ветулію, а й увесь Ізраїль. В останній главі міститься гарна подячна пісня, що оспівує цю подію, в якій Бог послужився тендітною жінкою, аби завдати поразки наймогутнішому військові, яке лише коли-небудь поставало проти Ізраїля.
Читаючи цю книгу, Церква ще від перших століть зрозуміла її глибоке значення: у ній символічно змальовано боротьбу Божого народу проти зла, яке поширюється у світі і яке завжди видається значно сильнішим від добра.