Книги Самуїла та Царів розповідають про той період історії, коли єврейський народ зорганізувався в об’єднану державу з централізованою владою, під володінням єдиного царя: мова йде про період монархії, що простягається прибл. від 1030 до 586 р. до Хр., коли столиця Єрусалим була знищена вавилонськими військами, і останнього царя разом з більшою частиною євреїв вивезено на заслання.
Саме в цей період Божий народ дуже швидко, за перших царів, досягнув вершини своєї військової та політичної могутности, після якої наставав повільний занепад – аж до цілковитого знищення державної незалежности.
Ці книги, що насправді становлять єдиний твір, розповідають про історію періоду монархії також з погляду союзу між Богом та Його народом, як це вже було з книгою Ісуса Навина стосовно часу здобуття обіцяної землі та з книгою Суддів стосовно наступного періоду, коли кожне плем’я жило самостійним життям і захищалося від ворогів, як могло. Цей погляд полягає в особливій Божій присутності і дбайливості та вірності чи невірності народу, царі якого тепер мають основну відповідальність за нього.
Цим пояснюється те, що священні автори не зупиняються на подіях, що могли бути й дуже важливі із соціяльного, економічного чи іншого поглядів, але не викликали інтересу з погляду релігійного. Адже не можна ніколи забувати, що метою Біблії є показати історію взаємин між Богом та Його народом.
* * *
Книг Самуїла є дві, але вони становлять єдиний твір, в якому розповідається про перехід, чи перетворення, єврейського народу зі звичайної групи племен, об’єднаних спільною вірою в правдивого Бога та в разі потреби принагідними військовими союзами, в єдину державу.
Основними дійовими особами цієї епохи були Самуїл, Божий пророк та останній суддя Ізраїля, Саул, перший цар, та Давид, що зійшов на престол після нього і вчинив монархію стабільною та спадковою установою. Книги Самуїла загалом дуже цікаві для читання, цю історію описано дуже жваво; хоч її автор не міг бути сучасником усіх подій, про які розповідає, оскільки вони охоплюють близько 130-ти років, він послуговувався письмовими й усними розповідями, що були дуже близькі до цих подій.
Якщо взяти за критерій персонажі, котрі переважають у розповіді, книги Самуїла можна поділити на п’ять секцій:
1. Ілій та Самуїл (1 Сам. 1-7). Книга відкривається розповіддю про чудесне народження Самуїла – як наслідок обіту, що його склала його мати Анна, яка перед тим була безплідною; сина, якого вона так бажала, посвячують Господеві, і він проводить дитинство та юність при первосвященикові Ілії в Шіло, де містився ковчег Заповіту. Невдовзі Господь чинить його Своєю довіреною особою і Своїм пророком при самому Ілії, щоб звістити йому про покарання його негідних синів. Вони були вбиті в одній битві проти филистимлян, в якій захоплено і сам ковчег, що його євреї принесли були на поле бою мов якийсь талісман, що мав принести їм успіх. Однак Бог ніколи не давав Своєї допомоги просто через присутність ковчегу, а, з іншого боку, филистимляни, привласнивши його собі, не отримали з того великого зиску. Незабаром вони були змушені самі відіслати його ізраїльтянам, які, зазнавши поразок у цих битвах, потрапили на довгі роки під володіння филистимлян.
Тим часом Самуїл зростає й приковує увагу Ізраїля до себе як пророка та судді. Його слово сколихнуло Ізраїль і знову нагадало йому його історію і причини всіх його нещасть. Ізраїль зрікається чужоземних богів і повертається до служби лише своєму Богові (1 Сам. 7:4). Під проводом Самуїла організовується спротив та визвольна війна проти филистимлян.
2. Самуїл та Саул (1 Сам. 8-15). Утім, у цей час Ізраїль усвідомив також необхідність одного лідера, який об’єднав би сили всіх племен під єдиним проводом, щоб виступити з кращою готовністю й захистити себе з більшим успіхом. Саме ця причина спонукала провідників племен просити Бога, за посередництвом Самуїла, про царя, «щоб судив нас, як у всіх народів». Пророк не згідний із цим: він вбачає в цьому проханні брак довіри до єдиного Володаря Ізраїля – Бога. Утім, сам Господь спонукує Самуїла до поблажливости в проханні ізраїльтян і вказує йому наперед вибраного Ним чоловіка – юнака Саула із племени Веніямина. Саме тому ми маємо дві різні традиції про постання монархії: одну з них, неприхильну до монархії, знаходимо в 1 Сам. 8; 10:17-27; 12, інша ж, позитивно наставлена до неї, міститься в 1 Сам. 9:1 – 10:16.
Монархія – людська установа, і вона не стане якимсь чудесним ліком проти бід Ізраїля. Вона матиме свої позитивні й негативні риси залежно від осіб, в яких вона історично буде втілена, але це буде установа, яку Бог упродовж певного історичного періоду використовуватиме як стрижневу структуру союзу й, відповідно, стосунків між Богом та Ізраїлем. Подібно, як і інші конститутивні установи в історії Ізраїля, вона стане вихідним пунктом для нового замислення над історією спасіння та глибшого її осмислення; у найкращі моменти свого здійснення монархія стане символом і провіщенням спасіння, що його розуміли також як Боже царство, як Його володіння. Цю тему буде широко розвинено в новозаповітному об’явленні, аж до останньої книги Біблії – Одкровення. Слід відзначити, що прихильна до монархії традиція підкреслює деякі важливі чинники:
а) Ініціятива походить безпосередньо від Бога: «Я бо зглянувся на народ Мій, бо голосіння його дійшло до Мене!» (1 Сам. 9:16). Ті самі слова знаходимо перед величним Божим ділом визволення з Єгипту (пор. Вих. 3:7 і 6:5).
б) Помазання, яке отримують царі, чинить їх особами особливо священними й відповідальними за стосунки між Богом та Ізраїлем: кожен цар є «Господнім помазаником», по-єврейськи «машіяг», звідки походить термін «Месія».
в) Наділення Божим Духом, тобто Божою силою, що була присутня в Мойсеї, Ісусі Навині та суддях, чинить царя знаряддям, спроможним здійснити ті спасительні діла (пор. 1 Сам. 12:7: «добродійства» тут – дещо узагальнене поняття), що Йгвг задумує звершити їх для Свого народу.
Тож перед нами важливий поворот в історії спасіння – не лише через те, що тут запроваджується в Ізраїлі новий політичний устрій, а й тому, що це є нове втручання Бога, з яким Він приходить на допомогу Своєму народові.
Ворожа до монархії традиція наголошує на ініціативі ізраїльського народу, яку розглядають як вияв недовіри до Бога (1 Сам. 8). Утім, згідно із цією традицією, саме Самуїл, чоловік Божий, головує під час заснування цієї нової установи.
На завершення: дуже важливою є промова із 12-ої глави, в якій Самуїл прощається з Ізраїлем: чи це буде з царем, чи без царя, орієнтиром спасіння для Ізраїля завжди залишиться вірність союзові з Йгвг, єдиним Спасителем.
Самуїл посвячує Саула на царя через помазання його олією, а згодом збори всього народу, скликані в Міцпи, за допомогою жереба обирають його царем. Перший переможний похід проти аммонітян у Трансйорданії утверджує прихильність народу до нового царя. Тепер Самуїл полишає уряд судді, виголошуючи промову, в якій акцентує на чесності та порядності своєї поведінки на цій службі. Утім, Самуїл і далі продовжуватиме діяти як пророк, тобто як посередник Божого слова.
Саул отримує доручення виступити проти филистимлян та амалекитян, однак він двічі виявляє непослух наказам Самуїла, тобто наказам Бога, і тому Бог його відкидає: монархія не матиме продовження в його роді. У 1 Сам. 13:13 та 15:22-23 наведено слова Самуїла, що вирікають Божий суд над Саулом; ці слова мусять бути пересторогою для кожного ізраїльського царя, що перший має бути та почуватися Божим підданим.