3. Саул та Давид (1 Сам. 16-31). Другий Божий вибір падає на Давида, наймолодшого сина одного віфлеємлянина з племени Юди. Самуїл тайкома посвячує його на царя Ізраїля, тимчасом як влада залишається ще в руках Саула. Давид стає на службу Саула як гравець на цитрі та як царський зброєносець. Випадок приводить його до ізраїльського військового табору, який уже вкотре виступив проти филистимлян; саме тут описано славнозвісний епізод боротьби з велетнем Ґоліятом (1 Сам. 17). Успіх Давида підносить на дусі пригнічених ізраїльтян, але викликає заздрість і ворожість у Саула, котрий вбачає в юному Давиді свого супротивника, людину, до якої вже перейшла вся прихильність народу та війська. Давид більше не почувається при царському дворі безпечно й починає приховане життя далеко від царя, у південних областях Палестини. Навколо нього гуртуються інші невдоволені режимом люди, так що організовується своєрідний загін втікачів від закону, який насправді охороняє південні кордони племени Юди (1 Сам. 22:1-5). У певний момент Давид та його прибічники змушені втікати до филистимлян, однак ніколи не стають їм на службу проти Ізраїля (1 Сам. 27).
У тих главах, що розповідають про вибух ненависти Саула супроти Давида та його переслідування, подив викликає поведінка Давида стосовно свого царя: аж двічі йому трапляється чудова нагода вбити його саме під час гонитви Саула за ним; проте цей юнак ніколи не зважиться простягнути «своєї руки на свого пана, бо він помазанець Господній» (1 Сам. 24 і 26). Саул залишається для Давида священною особою: якщо Богові він більше не до вподоби, то Він сам знайде спосіб, як його відсторонити.
Інший факт, що наділяє красою розповідь на цих сторінках, – це глибока приязнь між Сауловим сином Йонатаном і Давидом (1 Сам. 20). Ситуація розв’язується тим, що филистимляни завдають катастрофічної поразки військові Саула, який у відчаї кидається на власний меч, тимчасом як Йонатан падає геройською смертю в битві; сталося це приблизно в 1010 р. до Хр. (1 Сам. 31).
4. Давид – цар (2 Сам. 1-20). Смуток Давида з приводу цієї вістки яскраво виражає похоронна пісня, яку він склав після битви на горі Ґілбоа (2 Сам. 1).
По смерті Саула плем’я Юди одразу визнає Давида своїм царем у Хевроні – місті, де спочивали останки Авраама та Якова. Північні племена ще зберігають вірність родові Саула і визнають царем його сина Іш-Бошета. Доходить до боротьби цих двох сторін між собою (2 Сам. 3:1). Авнер, начальник війська Іш-Бошета, розпочинає переговори з Давидом про об’єднання, але невдовзі падає жертвою змови. Врешті-решт після смерти Іш-Бошета, що також гине в змові (2 Сам. 4:7-8), усі племена пропонують Давидові царську корону (2 Сам. 5:1-4). Давид справді має намір царювати над усім Ізраїлем, не прив’язуючись до жодного племени; він захоплює місто-твердиню Єрусалим, що його не здобули ще ізраїльтяни, і, відповідно, воно ще не належало жодному племені, робить його своєю столицею і переносить туди ковчег Заповіту, внаслідок чого Єрусалим стає не лише політичним, а й релігійним центром всього Ізраїля (2 Сам. 6). Далі Давид замислює збудувати Богові достойний дім, тобто храм, що став би гідним місцем для зберігання ковчегу та для здійснення літургійної богослужби в повній величі. Саме в цьому контексті знаходимо центральну сторінку книги: у 7-ій главі наведено слова пророка Натана про вічне тривання Давидового престолу, тобто його династії.
На підставі саме цього пророцтва євреї очікуватимуть Месію з потомства Давида (див. розповідь про Благовіщення, Лк. 1:26-38). Під час тріюмфального в’їзду в Єрусалим натовп проголосить Ісуса «сином Давидовим»; цими ж словами фарисеї дадуть відповідь на Ісусове запитання: «Що ви думаєте про Христа? Чий Він син?» (Мт. 22:42).
Тут також уточнено передсмертне пророцтво Якова, в якому він провістив прихід Месії з царською гідністю, що походитиме з племена Юди (Бут. 49:8-10): це буде нащадок царської династії Давида.
Здобувши повагу та любов усіх племен, Давид розпочинає кілька воєн, кожна з яких завершується перемогою, у результаті чого його царство охоплює всю Палестину, сягаючи до таких розмірів, що назавжди залишаться недосяжним ідеалом. Не скасовуючи автономности кожного племени, Давид добре впорядковує внутрішній устрій своєї держави, щоб уможливити ефективне управління нею. Від 11-ої до 20-ої глави друга книга Самуїла подає історію царської родини чи, радше, історію наступництва на престол Давида, що завершиться в 1 Цар. 1-2 після своєрідного додатку 2 Сам. 21-24.
Це трагічна історія, що виявляє доброту й водночас слабкість Давида. Починається вона великим подвійним гріхом царя (2 Сам. 11). Після напоумлення пророка Натана він кається й отримує від Бога прощення; проте цей гріх, що приніс смерть та збезчещення в сім’ю одного з найхоробріших та найвірніших його воїнів, призводить до цілої низки трагічних подій, що принесуть смерть та збезчещення в сім’ю царя. Немає потреби переповідати цю історію: вона читається одним подихом. Її підсумок доволі сумний: збезчещення дочки (Тамари) та жінок царя (2 Сам. 13; 16:20-23), вбивство двох його синів (Амнона та Авесалома), один з яких організував повстання проти батька і мало не позбавив Давида життя та престолу (2 Сам. 15-18). В усіх цих подіях Давид вбачає Божий палець, однак не втрачає віри в Бога і не хулить Його: він приймає ці події як справедливу кару, знаючи, що Бог таки його не покине. Він не чинить відплати тим, хто пристав був до повстання, остерігаючи також найзавзятіших своїх прихильників не робити цього. Давид – це неперевершений зразок такої терпеливости та великодушности, що їх пізніше навчатиме його найбільший нащадок – Ісус Христос.
5. Книга завершується кількома епізодами без якогось виразного зв’язку між собою – свого роду доповненням (2 Сам. 21-24). Ці глави також трагічні: у них розповідається про вигублення певної кількости нащадків Саула, зворушливий епізод про Ріцпу та пошесть, що спалахує в Ізраїлі як кара за наказ Давида здійснити перепис населення. Цей перепис, ініційований без Божого наказу (пор. Чис. 1:1-2), трактовано як акт урядування, що підточував владу єдиного правдивого Царя Ізраїля – Бога – і надимав пиху земного правителя. У цій секції знаходимо також Давидову пісню подяки (2 Сам. 22) та перелік його міністрів.
Так завершується розповідь про життя царя Давида, який перейде до історії як ідеальний образ віри та релігійности стосовно до Бога, доброти та великодушности стосовно до народу, хитрости й умілости в боротьбі з ворогами, що запевнив своїй державі безпеку та мир; він буде ідеальним царем для народу, для якого єдиним правдивим Царем був виключно Бог, супроти Якого земний цар мав почуватися лише представником. Пам’ять про Давида назавжди залишиться в серці Ізраїля. Його хистові до складання пісень завдячуємо низкою псалмів. Пізніша традиція припише йому всю книгу псалмів; два з них, зокрема, з пошаною і тугою вшановуватимуть його пам’ять (Пс. 89 та 132).