Дві книги Хронік – це твір, паралельний до 2 Сам. – Цар., оскільки вони розповідають про той самий історичний період – від царювання Давида до заслання (1000-586 рр. до Хр.). Але це не просто дуплет. З факту, що в Хроніках наведено епізоди, відсутні в історичному творі Самуїла-Царів, виникла думка, що ці книги є «доповненням», і через те їх назвали «Параліпоменонами», себто книгами «опущених речей» – речей, які відсутні в Сам. – Цар. Насправді ж книги Хронік писали зовсім не для того, щоб просто доповнити інші книги, вони мали свої власні, чітко означені цілі. Назва Хроніки, якій тепер надають перевагу, походить від святого Єроніма й більше наближається до єврейської назви (dibrê hayyamîm – дослівно «слова днів», чи навіть «події днів») та до змісту цієї книги, що являє собою панорамний погляд на Боже владарювання на землі від сотворення світу аж до кінця вавилонського заслання.
У цьому творі бачимо чіткий поділ на чотири частини:
а) 1 Хр. 1-9: дев’ять глав родовідних списків, що через переліки імен та поколінь описують священну історію, тобто історію стосунків між Богом і людством, патріярхами і єврейським народом аж до часів Давида.
б) 1 Хр. 10-29: після розповіді про смерть Саула решта першої книги присвячена царюванню Давида. Тут виявляються намір та мета автора. Він нічого не згадує про ворожнечу із Саулом, про провини, про трагічні родинні нещастя цього великого ізраїльського царя. Його цікавить радше сама особа Давида як царя, який відповідав Божим уподобанням і якого Бог мовби за руку привів до престолу; це цар, якому Бог дав обітницю про вічне царювання його потомства, цар, який започаткував літургійне богослужіння та підготував усе необхідне для побудови єрусалимського храму – Божої оселі.
У цих спогадах про особу та релігійні заслуги Давида помітні переживання повернених із заслання євреїв. Незважаючи на важкі історичні обставини, описані в книгах Ездри-Неемії, Хроніки намагаються воскресити ідеал народу, цілковито відданого богослужінню та прославі єдиного правдивого Бога, народу, який плекає тверду месіянську надію, що свого часу з Давидового роду вийде той нащадок, престол якого буде вічний. А поки що життя євреїв зосереджується на храмі.
в) 2 Хр. 1-9: автор докладно зупиняється на історії Соломона, оскільки той був виконавцем проектів, які залишив йому в спадщину його батько Давид, – зокрема проекту побудови храму. Він нічого не говорить про негативні аспекти царювання Соломона та про його особисті провини, які були всім відомі, але не цікавили хроніста.
г) 2 Хр. 10-36: у цих главах знаходимо стислу історію династії Давида. Північним царством, як таким, автор не цікавиться. Відлучившись від Давидової династії, що була єдиною спадкоємицею Божих обітниць, та віддалившись від законного богослужіння в храмі, воно більше не було реалізацією Божого царювання. Це не становило перешкоди, щоб Бог посилав Своїх пророків також і до північних племен та щоб багато північних ізраїльтян дотримувалися Господнього закону; але Північна держава як така більше не належить до «священної історії». Автор присвячує трохи більшу увагу тим царям, яким лежали на серці релігійні й передусім богослужбові питання, – наприклад Йосії та Єзекії, яким не заощаджувала подиву та похвали і книга Царів.
Тут також зразком є Давид; оцінку кожного царя складено на основі того, чи він ішов слідами славного засновника своєї династії, чи ні. Книга завершується указом про звільнення із заслання, що його видав Кир.
Тим самим документом розпочинається і твір Ездри-Неемії, який є продовженням книги Хронік у хронологічному значенні. Ми навмисно обернули послідовність, позаяк Ездра-Неемія описують нам історичне середовище реставрації-середовище, в якому були написані і книги Хронік. Зрештою, таку послідовність знаходимо і в самій єврейській Біблії. Хроніки являють собою заклик до найдорожчого, що залишило для євреїв минуле, – до віри в єдиного правдивого Бога, та стимул до надії на майбутнього Месію. Минуле та майбутнє історії спасіння мовби сконцентровані в особі Давида. Ця спадщина і ця надія конденсуються та оживляються в літургійному богослужінні.
«Синагога»
Перед тим як завершити цю главу, буде корисно сказати кілька слів про ту інституцію фундаментальної ваги для життя юдаїзму, що нею була (і залишається до сьогоднішнього дня) «синагога», поява якої, правдоподібно, сягає часу заслання або періоду безпосередньо після нього.
Це слово грецького походження (συναγωγή) й означає збір, зібрання; але насправді воно вказує радше на місце, де збирається єврейська спільнота для читання та гомілетичного пояснення Писань, для спільної молитви (псалмів та інших молитов), а навіть і для навчання, починаючи від малих хлоп’ят. У загальнішому значенні синагога – це місце зустрічі для євреїв, що проживають у певній місцевості. Це не було священне місце у вузькому значенні цього слова, отож від самих початків нею керувало не священство, а «старші», і її очолював відповідальний начальник чи «старший синагоги», як його називає автор Євангелія від Марка (5:22-35).
У суботу та в інші свята в синагозі здійснювалося те, що ми могли б назвати «літургією слова». Правдоподібно, спершу все починалося із простеньких зібрань у приватних домах; лише згодом виникла ідея про будинок, присвячений лише для цієї мети. Перше свідчення про існування синагоги походить з Єгипту й сягає часів царя Птоломея III (246-221 рр. до Хр.). Це час, коли саме в Єгипті, в Олександрії, починалася праця над здійсненням грецького перекладу Біблії, званого перекладом «Сімдесятьох».
З часом майже кожне єврейське село на батьківщині та кожна громада в діяспорі мали власну синагогу. У великих містах, де єврейська громада була численна, їх могло бути й більше: у Римі в І ст. по Хр. їх налічувалося принаймні дванадцять. Таке поширення привело до того, що термін «синагога» почали уживати як синонім до юдаїзму загалом.
У синагозі у своєрідній скинії, званій «ковчегом», зберігали сувої Закону та інших Писань, що їх читали та пояснювали зі своєрідного амвону, тобто підвищеного місця.
Синагога мала визначальну вагу не лише для юдаїзму, а й для християнства та для його поширення в І ст. по Хр. Це стосується проповіді та діяльности самого Ісуса («…навчав у їхніх синагогах»: пор.: Мр. 1:21-22; Мт. 4:23; 9:35; Лк. 4:15); це стосуватиметься пізніше й апостольської проповіді в Палестині та в діяспорі: у кожному місті, до якого приходив Павло, він ішов насамперед до місцевої синагоги, де його приймали, як кожного юдея, звіщав там Ісуса, Месію і Спасителя, та часто навертав перших християн саме з поган, які симпатизували єврейській релігії (пор. Дії 13:5,14,48; 14:1; 17:1-3).
Практикований у синагозі культ мав свій вплив і на структуру християнського богослужіння. Літургія слова в перших християнських спільнотах цілком природно наслідувала літургію синагоги: до старозаповітних читань додали Євангелії та апостольські послання. Після літургії слова наставала євхаристійна літургія, спомин про останню Господню вечерю, яка сягала корінням до святкування єврейської Пасхи.
Таким чином у християнській літургії також відображена сконцентрована в Ісусі Христі і в тайні Його смерти та воскресіння тяглість і водночас новизна історії спасіння.