Книги Царів

Ці дві книги теж становлять єдиний твір, поділений на дві частини лише з практичних міркувань. Вони дуже схематично розповідають переважно про життя єврейського народу чи, радше, його царів від смерти Давида (прибл. 970 р. до Хр.) до знищення Єрусалиму (586 р. до Хр.). Ці книги є продовженням 2 Сам. 20, їх можна поділити на три великі секції:

1. царювання Соломона;
2. історія двох розділених царств, Юди та Ізраїля, аж до падіння Самарії;
3. історія царства Юди аж до знищення Єрусалиму.

Царювання Соломона

Перша книга на перших своїх сторінках описує Давида вже похилого віком, прикутого до ліжка, тимчасом як навколо нього розпалюється боротьба за наступництво. Подібно, як у попередні роки дійшло до сутички між Амноном та Авесаломом, тепер борються між собою Адонія та Соломон. Наступником має стати останній, і Давид помазує його на царя ще перед своєю смертю.

Після розгрому супротивників Соломон має змогу царювати в період спокою та внутрішнього й зовнішнього миру, який перейде до історії як символ золотого віку. Соломон вступає на престол свого батька за найкращих умов. Єдине, про що він просить Бога, – це дар мудрости в управлінні та у вершенні справедливости. А Бог дарує йому, крім цього, ще й багатство та славу перед іншими народами (1 Цар. 3:2-15). Отож він матиме можливість побудувати розкішні будівлі храму (про який обширно розповідається в тексті), царського палацу, військових укріплень, славнозвісних конюшень, рештки яких віднайдено в сучасних розкопках, тощо. Зовнішні комерційні відносини здобули не лише багатство для держави, а також авторитет і славу Соломона поза Палестиною.

Утім, у царюванні Соломона не бракувало й темних сторін. Грандіозні державні будівельні роботи здійснювали примусовою працею: ізраїльтяни були приневолені щороку певний час відпрацьовувати на державу. Соломон запровадив на своєму дворі таку розкіш, що виходила поза межі уяви, і кожен регіон почергово мусив був щороку покривати місячні витрати двору, за винятком, як здається, племени Юди; і це стало причиною заздрощів та розколу в державі. Крім цього, Соломон поділив своє царство на різні адміністративні регіони, що перебували під управлінням не місцевої влади, а царських губернаторів, і це позбавляло їх тієї автономії, до якої Давид зі своїм кращим політичним хистом виявляв більшу схильність. Врешті, Соломон брав собі жінок з усіх народів, найзнаменитішою з яких була дочка єгипетського фараона. За всіма цими подружніми зв’язками насправді стояли політичні та комерційні угоди; однак чужинські поганські жінки, приносячи до єрусалимського царського двору свої звичаї та свою релігію, настільки звели Соломона, що дійшло до того, що він почав будувати поза Єрусалимом маленькі храми їхнім божествам і навіть сам почав поклонятися цим богам.

Таким чином царювання Соломона, що розпочалося в найоптимальніших умовах, завершувалося не найкращим чином: Бог не міг не покарати подібної зради союзу, що її вчинив ніхто інший, як сам цар Ізраїля. Божий суд ясно об’явився за його безпосереднього наступника Рехав’ама, що засів на престолі батька в 930-му р. до Хр.

Два царства аж до падіння Самарії (1 Цар. 12-2 Цар. 17)

Примусові роботи та збори данини призвели до великого незадоволення і навіть відкритого повстання, що його очолив якийсь Єровоам, один із наглядачів Соломона на примусових роботах. Засуджений до страти, він утікає до Єгипту й повертається лише після смерти Соломона, коли справа стоїть про визнання царем його сина Рехав’ама. Північні племена були готові визнати Соломонового сина своїм царем за умови, якщо б він полегшив накладені на них його батьком тягарі (примусові роботи і данину). Натомість Рехав’ам з нечуваною політичною несвідомістю та незрілістю зарікається посилити їм ці тягарі ще більше. Тоді Єровоам кидає клич до повстання, й Ізраїль відмовляється підкорятися домові Давида. Північні племена відриваються від Юди й угруповуються навколо Єровоама, проголошуючи його своїм царем (1 Цар. 12).

Рехав’амові не запишається нічого іншого, як лише поспішно повернутися до Єрусалиму. Таким чином єврейський народ розколовся на дві політично незалежні держави: Ізраїльське царство, що охоплювало північні племена, мешканців Самарії та Галілеї, і Юдейське царство в південній частині Палестини, з яким залишилося в єдності плем’я Веніямина. Кордон між двома державами пролягав від Йордану до Середземного моря в кількох кілометрах на північ від Єрусалиму.

Політичний розкол відбивається і в релігійній сфері: Єровоам наказує вилити дві скульптури бичків, як це колись було із золотим бичком в пустелі, і ставить одного у святині в Бетелі, неподалік від кордону з царством Юди, а другого – на протилежному, північному, кінці царства, у Дані. Цим статуям не поклонялися як ідолам у прямому значенні, але вони привели Ізраїля до викривленого поняття про Бога, як у часи пустелі. Далі історія продовжується короткими вістками про царів обох царств аж до часів ізраїльського царя Ахава (874-853 рр.). Цей цар узяв собі за жінку дочку сидонського царя Єзавель, яка намагалася схилити ізраїльтян до поклоніння своїм богам. У цей час на боротьбу проти цариці з її прихильниками стає пророк Ілля, намагаючись зберегти віру ізраїльського народу.

Схема 2: Від поділу Царства до едикту Кира

Зміст