І
Жив колись у Галичині славний боярин Володимир. Славним він став не завдяки своєму багатству та безмежним землям, а завдячуючи життю, яке він вів згідно з Христовим вченням. Для своїх дітей він був добрим батьком, а для убогих – прибіжищем. Між боярами, які оточували кутий із золота престол князя Данила, він займав почесне місце. Він вирізнявся світлим розумом і добрим серцем. Часто князь Данило запрошував його в свій двір до Галича для обговорення державних справ, укладення мирних договорів, вирішення проблем, пов’язаних із вторгненням нападників на наші землі.
Князь Данило ненавидів брехню та обман, казав-бо собі, що має правду в своєму серці; тож близькими були йому люди, які жили згідно з правдою. У боярина Володимира була благородна душа, він відзначався чоловіколюб’ям: як у всенародних, так і в родинних справах. У молоді роки він одружився з гарною, веселою, розумною донькою пана Овруча, проживав із нею в просторому дерев’яному домі.
В обідній час челядь застелила стіл білою скатертиною, виставила золотий і срібний посуд із різною поживою. Після молитви Володимир із дружиною та товаришем померлого батька Гаврилом Костенюком сіли до столу. Цей пан – старший за віком, із багатим життєвим досвідом у всіх справах – був правою рукою молодого боярина. На дворі лютувала зима. Бояриня, дивлячись у вікно, казала до чоловіка: «Слава Богу, що наділив нас різним добром: ні голоду, ні холоду ми не знаємо, маємо здоров’я і все, що потрібне для щастя. Безжурно проходять роки нашого життя, і кожна пора року приносить нам щось краще. А ось тепер у цю заметіль багато, мабуть, є таких людей, які тремтять від холоду чи голоду. А нам тут так приємно при добре накритому столі». Її чоловік усміхнувся та добродушно сказав: «Гарні слова ти сказала, та твоїми словами ніхто ні не зігріється, ані не насититься. Знай, що Господь не насититься твоєю подякою, хоча б і походила вона від найщирішого серця. Чому? Тому, що до цих слів потрібні ще й діла милосердя щодо наших ближніх. Недаремно сказано у Святому Письмі: «Не той, що каже: “Господи, Господи”, ввійде до Царства Небесного, а лише той, хто виконує Його святу волю». А Його воля виявляється в тому, щоб у добрі та щасті ми не забували про ближніх і вміли поділитись із ними щоденним хлібом. Знаєш, моя дружино, поставмо собі мету, щоб нашу молитву подяки супроводжувала добра справа, і сьогодні варто її розпочати».
Слова чоловіка втішили молоду дружину. На знак згоди з пропозицією вона ввічливо подала руку боярину, яку він поцілував. Ця постанова сподобалась також і їхньому другові Костенюкові: «Слова, які сказала ваша милість, – це неоціненний скарб, який я хотів би вкласти до серця не одному нашому бояринові та боярині. Саме так – вчинками – ми виявляємо нашу любов та подяку Богові, за що Він нас і буде благословити».
Обід закінчився. Чоловік та жінка тричі перехрестилися, як добрі християни, короткою та щирою молитвою подякували за спожиті дари. Бо в ті часи і князь, і боярин, і вбогий працівник корилися Сотворителеві: підкріплюючи сили поживою, встаючи вранці чи лягаючи ввечері до ліжка. Достоїнство людини – в її душі, у чесній благородній поведінці, а не в одежі, хоча б, навіть, і золотій.
Боярин Володимир звернувся до свого приятеля: «Тепер, старий друже, скажи мені, котра родина в нашому селі є найбіднішою та найчеснішою, щоб я міг їй у чомусь допомогти».
Старий Костенюк відповів:
«Хай Господь нагородить многими роками вашу милість за благородну справу. Не потрібно шукати далеко. Он там, у кінці села, живе праведна родина Воробіїв: чоловік, жінка та троє дітей. Не мають вони власної землі, тому господареві важко прогодувати родину. А крім того, серце в нього чуле на потреби ближніх, із якими він ділиться своїм достатком, тому й в їхній родині часом голодують. Незважаючи на докори дружини та дітей, Воробій, бувало, останню сорочку, останній шматок хліба віддасть бідному. Помилуйте, прошу, цю родину. Є в них здібний, обдарований син Ярослав, який любить книги, добре було б послати цю дитину на навчання, це була б потіха для батьків».
«Охоче допоможу цим людям, але спершу особисто хочу перевірити, чи ця родина чесна і благородна, як ти кажеш», – сказав боярин.
II
…Тихий похмурий вечір, земля вкрита снігом. Час від часу чути гавкання собак у селі, посеред якого, між старими липами та ялицями, знаходився двір нашого боярина.
Дорогою, що вела до згаданого села, ішов подорожній, одягнений у теплий кожух, із палицею в руці. Це був Воробій, що вертався додому. Йдучи дорогою, він почув жалібний голос жебрака, що тремтів від холоду. Воробій підійшов до нього.
«Допоможіть, добрі люди, вкрити чимось нужденне тіло, щоб не загинув у дорозі, а міг би додому дістатись. У боротьбі з татарами втратив я здоров’я, куля прошила мене; через поранення не володію ногою. Допоможіть мені одягнутись тепліше, а я за вас буду просити Бога».
Воробієві стало жаль цього чоловіка. Дістав він із кишені останнього п’ятака та й дав жебракові.
«Що маю, то тобі даю. Залишайся з Богом, хай Він тебе порятує, бо в мене нічого більше нема».
…Воробій пішов своєю дорогою, та голос нужденного жебрака відлунював у його душі. Відійшов він кілька кроків і зупинився, потім пішов далі… і знову зупинився. Вів боротьбу зі самим собою: «Дати чи не дати? Бідний я, та він ще бідніший. Що скаже родина, коли прийду додому без кожуха. Буде багато зойків та нарікання».
«Та що ж! Хай діється Божа воля», – сказав він і повернувся назад. Підійшовши до жебрака, скинув із себе кожух: «Бери цей кожух, щоб не замерзнути. А мені, можливо, Бог допоможе інший придбати».
Віддав він свій кожух та й пішов додому.
III
Як ми вже згадували, хата Воробія стояла в кінці села. Через вікно блимало світло від запаленого каганця. Мати з дітьми нетерпляче чекали батька. Заскрипіли двері, до хати ввійшов Воробій у самій свитині. Як тільки мати з доньками побачили його, не питали вже, чому так пізно прийшов додому, а лише хотіли знати, що сталося з кожухом. Батько спокійно розповів про те, що трапилось у дорозі, та як він віддав свій кожух старому, набагато біднішому від нього каліці, який тремтів від холоду в морозний вечір.
У хаті почалася метушня. Жінка плакала: «Ти міг йому подарувати сердак, та не кожух. Я так старалась придбати для всіх одяг на зиму. А ти все роздаєш, чоловіче. Це не милосердя, це вже марнотратство, яке доведе нас до жебрачої торби. Добре бути милосердним, та треба змилосердитись і над своєю сім’єю».
Жодного слова не відповів батько на докори йому, вислухав усіх, потім сказав: «Чи чули ви слова, які отець згадував у церкві минулої неділі: “Що ви зробили одному з Моїх менших братів, те ви Мені зробили; за це Я віддам вам сторицею”. Ці слова хай втішать вас та заспокоять, і щоб не обмовляли ви мене надалі за той кожух».
На якийсь час втихомирилась схвильована сім’я, а потім знову почалися нарікання.
Хтось постукав до вікна. Воробій відчинив двері й запитав, хто прийшов. Незнайомий чоловік, якого він не міг добре роздивитися в цей похмурий вечір, нічого не відповідаючи, передав йому великий пакунок і швидко пішов. У хаті настала тиша. Усім цікаво було, що є в цьому пакунку.
«А що ж це таке? Я не сподівавсь ніякої посилки. Подивимось, що знаходиться всередині», – сказав Воробій.
Розгорнули пакунок, дивляться – та не вірять своїм очам. Перед ними лежав новенький кожух, вкритий сивим сукном, на якому був причеплений клаптик паперу з написом: «Чесному Воробієві в заміну за кожух, подарований бідному жебракові при дорозі». Був тут також гаманець із грошима, при якому був такий напис: «Знаємо, що ваші діти дуже здібні; за ці гроші купіть їм одяг та книжки й пошліть їх до Галича на навчання. Хай будуть старанними в науці».
«Гей, жінко, діти, що ж ви тепер на все скажете? – запитав радісний батько, – чи й тепер будете мені докоряти?»
А вони дивились і не вірили своїм очам. Такий вишуканий кожух, що й найбільший багач у селі не погордував би його вдягнути. І стільки золотих червінців батько висипав з гаманця, що родина ніколи такого багатства не бачила. Тоді Воробій сказав:
«Хто ж є нашим добродієм? Цього ми не знаємо і, можливо, не будемо знати, та в наших молитвах маємо просити про щастя та здоров’я для нього».
Через два тижні Воробій вислав свого сина Ярослава до школи в Галичі, куди незнайомий добродій передавав директорові школи відповідну суму грошей, потрібну на навчання та проживання хлопця.
Із часом Ярослав відчув покликання до священичого стану. Він закінчив богословські студії та, як священик, повернувся до рідного села. День, коли він мав служити першу Літургію, був торжественним днем не тільки для родини, але й для всіх мешканців села.
У дворі нашого боярина всі метушилися. Тут готували велике частування для учасників торжества. У величезних котлах варили борщ із м’ясом, пшоняну кашу з молоком; запікали волів, баранів; жінки випікали пиріжки. З підземних льохів витягали бочки зі старим медом. Вже таку вдачу мали наші бояри, коли приймали в своїх домах гостей, – виставляли все, що було в їхній господі.
Вдарили церковні дзвони. З усіх сторін люди йшли до храму. Прийшов і боярин із дружиною. Після Богослуження зібрались усі на просторому майдані перед двором боярина. Тут вже стояли вкриті білими скатертинами столи, навколо них виставлені довгі лавки. На столі багато Божих дарів. Тут і там склянки, повні золотистого меду.
Почесне місце за столом зайняв нововисвячений молодий священик із духовенством, що приїхало сюди з Крилоса, та з численною князівською родиною з Галича. Священики помолилися разом із людьми, поблагословили їжу, й розпочалась спільна трапеза. Боярин Володимир разом із дружиною гостинно припрошував людей до частування. Було тут гамірно й весело. Але несподівано господар зник. Усі замовкли, й запитували одні одних: «Де ж подівся господар?»
Аж ось через в’їзні ворота шкутильгає з паличкою старий сивобородий дідусь. Почав він просити милостині.
Підійшов і до старшого Воробія. Цей, дивлячись на нього, каже здивовано:
«Та це ж той самий дідусь, якого я кілька років тому зустрів на вулиці, й на ньому мій старий кожух».
«Авжеж, той самий», – відповів боярин Володимир, знімаючи з лиця причеплену сиву бороду.
Тоді встав старший радник і вірний товариш нашого боярина – Гавриїл Костенюк – та розповів присутнім про все, що трапилось із Воробієм та його кожухом. Після цього звернувся до свого боярина: «Ні багатством, ні почестями, а чесним і праведним життям ти здобув собі славу. Я вже старий, і дні мого життя пораховані, та спокійно залишу цей світ, адже переконався, що син ступає слідами свого праведного батька».
Як усьому на світі настає кінець, так і ця гостина закінчилась. Всі подякували Богові та господарям за щедре частування.
У вітальні боярина Володимира, де він зазвичай приймав бояр, які приїжджали до нього з Перемишля, Звенигорода, Теребовлі та інших місць, зберігається і згадана палиця з кожухом. Вони пригадували господареві, що тільки благородне серце може здобути любов і честь від інших людей. Одночасно вони були повчанням для гостей, якими вчинками варто прикрашати своє життя, щоб залишатись у пам’яті майбутніх поколінь.