Справжня любов – це також дисциплінованість. Якщо любимо, то виправлятимемо. Коли ми з психіатром Росом Кампбелом писали книжку “П’ять мов любови до дітей”, то включили в неї розділ про любов і дисципліну, зауважуючи, що батьки, які справді люблять дітей, обов’язково при потребі введуть дисципліну в життя дітей. Допомогти дітям навчитися жити з відчуттям обов’язків – важлива частина приготування дітей до життя відповідальних громадян у дорослому світі.
Ми зробили два основних спостереження. Перше: дитина, найімовірніше, чинитиме супротив дисципліні, коли їй бракує любови. Тому ми заохочували батьків, застосовуючи дисципліну, розмовляти первинною мовою любови дитини. Друге: ми зауважили, що дитина більш чутлива до дисциплінарних методів, які пов’язані з її первинною мовою любови. Якщо, до прикладу, первинною мовою любови дитини є слова утвердження, тоді слова, які засуджують поведінку, дитина буде глибоко сприймати. Вона може відчувати відчуження від батьків, навіть вважати, що батьки не люблять її.
ДИСЦИПЛІНА БОЖОЇ ЛЮБОВИ
Намагання дитини зрозуміти батьківську дисципліну часто уподібнюється до намагання дорослих зрозуміти Божу дисципліну. Ті ж два принципи діють так само. Перший: найправдоподібніше, ми чинимо супротив дисципліні Божій, коли наша духовна потреба любови не сповнена. Якщо не відчуваємо Божої любови, тоді Його дисципліна може видаватися неймовірно суворою. Другий: коли дисциплінарні методи Бога безпосередньо стосуються нашої первинної мови любови, вона вражає нас найсильніше.
Дисципліна повертає нас до Бога
Коли найбільше потребуємо Божої дисципліни? Відповідь: коли відходимо від Бога і над нами нависла небезпека заподіяти шкоду собі або иншим. Це подібно до стосунків батьки-діти. Однак коли відходимо від Бога, ми найменше відчуваємо Його любов. Відчуття “відстані” виникає між нами і нашим Творцем. Відповідно, коли Він вдається до дисципліни, ми часто трактуємо Його методи суворими.
Можемо звинувачувати Бога в несправедливості, однак насправді це ми відійшли від Нього, створивши “відстань”. Коли вступаємо в близькі товариські стосунки з Богом, Його дисципліна, найімовірніше, трактуватиметься радше як вчинок любови, а не кара.
Оскільки за природою ми чутливіші до дисципліни, яка безпосередньо належить до нашої первинної мови любови, Бог часто використовує цю мову любови, щоб привести нас до покаяння і прощення. Коли перебуваємо на руйнівному шляху, а Бог справді прагне привернути нашу увагу, Він часто дисциплінує нас, звертаючись до нас нашою первинною мовою любови.
До прикладу: якщо нашою первинною мовою любови є слова утвердження, тоді небеса мовчать. На землі наші колеги осуджують нас. Вдома дружина або чоловік і діти критикують. Коли відкриваємо Святе Письмо, наш погляд зупиняється на реченні, яке викриває наш гріх. Читаємо слова пророка Натана, які звинувачують царя Давида: “Ти – людина!”, і знаємо, що це – слова Божі, адресовані нам. Наше серце спорожніло, у відчаї взиваємо до Бога і повертаємося на шлях додому.
Дисципліна задля нашого добра
Бог знає нас краще, ніж ми самі себе. Він знає, як привернути нашу увагу. Його дисципліна не завжди приємна, однак завжди має ціль. Автор книги Нового Заповіту Послання до Євреїв усвідомлював це, тому написав такі слова:
“Мій сину, не нехтуй Господньої кари, і не знемагай, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає! Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам. Хіба є такий син, що батько його не карає?
Ті нас за короткого часу карали, як їм до вподоби було, Цей же на користь, щоб ми стали учасниками Його святости. Усяка кара в теперішній час не здається потіхою, але смутком, та згодом для навчених нею приносить мирний плід праведности!” (Євр. 12:5-7,10-11).
Загальний принцип зрозумілий. Бог завжди провчає нас задля добра. На людському рівні батьки вдаються до дисципліни, як вони переконані, задля нашого добра. Однак батьки не досконалі й инколи помиляються. Бог, натомість, є святим, Його дисципліна, застосована до нас, завжди спрямована задля найбільшого добра. Його дисципліна рідко приємна, инколи надзвичайно важка, однак Його ціль – повернути нас на дорогу праведности і спокою.
Ці два слова – праведність і спокій – завжди нероздільні. Спокій, що дослівно означає “бути в гармонії”, виходить з середини людського бажання. Більшість із нас прагнуть “внутрішнього спокою.” Хочемо, щоб емоції, думки, прагнення і дії були завжди між собою в гармонії. Протилежністю до внутрішнього спокою є тривога. Прагнемо також спокою в людських стосунках. Скільки людей говорять мені впродовж багатьох років: “Я б віддав (віддала) усе, що маю, лише б повернути гармонію в мої подружні стосунки”, инколи – “з моїми дітьми”. Прагнення всіх мислячих людей – щоб суспільства жили разом, у гармонії. У багатьох світових релігіях основною є ідея спокою – перебувати в гармонії з Усесвітом. Однак для більшости, релігійних чи нерелігійних, ця мрія є недосяжною.