КОЛИ НАЙЛІПШЕ ПІТИ?

Кілька років тому я побував у домі, де така війна точилася на повну силу. Батьки приклеїли на холодильнику аркуш паперу, текст на якому чітко відображав стан справ у родині (те, що вони написали, подаємо нижче).

Але діти не прийняли виклику. Вони залишилися вдома, цілими днями дивлячись телевізор і сперечаючись через те, чия зараз черга виносити сміття.

Запитання: “Коли найліпше покинути рідний дім?” – має велике значення для твого майбутнього. Занадто тривале життя під батьківським дахом нагадує дитину, яка не хоче покидати материнського лона. Завжди знайдеться причина, щоб хоч ще трохи залишитися там. Адже там тепло и затишно. Всі твої потреби задовольняються й ти живеш у спокійному, безстресовому середовищі. Не треба працювати, вчитися й навіть контролювати себе.

Але безглуздям було б залишатися там довше, ніж дев’ять місяців, як це визначено Богом. Дитина не виросте й нічого не навчиться, живучи в цьому безпечному місці. Вона не розвиватиметься доти, доки не вийде назовні – у холодний світ, – і самостійно не зробить першого подиху. Це принесе користь усім, передусім її матері, яка терпляче чекає, коли дитина з’явиться з її лона й розпочне самостійне життя.

Те саме відбувається, коли дитина починає дорослішати. Поки живеш у стосунках, які суперечать біблійним засадам, ти не розвиватимешся. Якщо застосувати термінологію, яку ми використовували раніше, то це можна назвати черговим “болотом”, загрузнувши в якому, ніколи не досягнеш зрілости.

Біблія наголошує на тому, що є потреба починати доросле життя. Апостол Павло писав: “Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче.” (1Кор. 13:11). Залишаючись удома з мамою й татом, повертаєшся назад, у дитинство. Натомість настав час іти вперед, залишивши його в минулому.

Ця проблема різнопланова і нерідко надзвичайно складна. Наприклад, ти поїхав далеко від дому, щоб учитися або знайти роботу, а потім повернувся. Таке “повернення до гнізда” може мати катастрофічні наслідки. Чому? Тому що ти вже спробував на смак самостійне життя: сам приймав рішення й сам контролював своє життя. За той час ти дуже змінився, а твої батьки – ні. Вони залишилися такими самими, якими були в день твого від’їзду, і далі вказуватимуть, як тобі слід жити: що їсти, як вдягатися або з ким товаришувати. Це може призвести до відкритої війни.

Розумію таку ситуацію, бо мені самому колись довелось пройти через це. Мої батьки розумно керували мною, коли мені було кільканадцять років, і рідко припускалися помилок у вихованні. Але, на жаль, це з ними все ж сталося, коли мені було дев’ятнадцять. Наша родина була дуже дружньою, тому моїй матері важко було розлучатися зі мною, коли я закінчив середню школу.

Того літа я поїхав за дві тисячі чотириста кілометрів від дому й розпочав навчання в Каліфорнії. Ніколи не забуду того неймовірного почуття повної свободи – провісника мого падіння. Я не прагнув робити нічого поганого чи забороненого. Зрозуміло, що я почувався відповідальним за своє життя, й не мав ні перед ким виправдовуватися за те, що роблю. То було, як свіжий, прохолодний уранішній бриз. Ті молоді люди, яких належним чином не підготували до такого моменту, иноді, опинившись у подібній ситуації, починають шаленіти, але не я. Та все ж я дуже швидко звик до цієї свободи й не мав наміру відмовлятися від неї.

Під час канікул я приїхав додому, щоб відвідати родину, й раптом опинився в стані війни з мамою. Вона зовсім не планувала, що в усе втручатиметься. Просто реагувала на все так само, як рік тому, коли я навчався в середній школі. Але за той час я відчув смак незалежности. Вона контролювала час мого повернення додому, казала, щоб я обережно керував автомобілем, а також радила, що мені їсти. Мати не прагнула мною керувати, вона просто не помітила, що я змінився, й не зрозуміла, що вона теж повинна змінитися.

Усе закінчилося кількома гострими словами, після чого я, розлютившись, поїхав геть. Коли згодом один мій товариш підвозив мене кудись своїм авто, дорогою я почав розводитися про свої почуття.

– Більше не можу, – нарікав я. – Навіщо мені тепер мама?

Відтак мене охопило почуття провини. Це так, якби я сказав: “Більше не люблю свою маму”. Але в мене зовсім не те було на думці. Я хотів мати дружні стосунки зі своїми батьками, але не бажав погоджуватися на те, щоб вони керували мною. Врешті я знову був вільний.

Сподіваюся, ви будете терплячішими до своїх батьків, аніж я. Мені тоді було всього дев’ятнадцять років, і я хотів мати все. А слід було дати їм ще один рік, щоб вони пристосувалися до нової ситуації. Твої мама й тато теж змінять своє ставлення до тебе, якщо даси їм трохи часу. Крім того, якщо тобі вже за двадцять, то я радив би тобі повертатися додому лише на певний, чітко визначений час. Робити инакше варто лише в тому випадку, якщо твої стосунки з батьками можна назвати зразковими. Для більшости молодих людей повернення до родинного гнізда стає причиною серйозних проблем.

БАТЬКІВСТВО – ЦЕ, ЯК…

Щоб ти зміг ліпше зрозуміти почуття своїх батьків, наведу таку аналогію: виховання дітей нагадує запуск паперового летючого змія в безвітряний день. Мама й тато біжать уперед, тягнучи за собою невеликий шматок паперу у вигляді вітрила, прив’язаний до мотузки. Повітряний змій, проте, ледь здіймається над землею, тож навіть важко уявити собі, що він літатиме.

Нарешті, завдяки величезним зусиллям, їм вдається підняти його на п’ятиметрову висоту, та раптом виникає величезна небезпека. Повітряний змій кружляє над високовольтною лінією електропередачі й швидко наближається до дерев. Це жахливі хвилини. Чи батьки зуміють так покерувати ним, щоб він безпечно пролетів повз ці перешкоди? Раптом подув вітру підхоплює повітряного змія й починає кудись відносити. Мама й тато в цей момент відчайдушно намагаються змотати мотузку.

А повітряний змій починає виривати мотузку з рук, і ним стає щораз важче керувати. З останніх сил батькам вдається втримати змія. Та що їм тепер робити? Повітряний змій виривається, намагаючись здобути більшу свободу. Хоче полетіти вище. Тато стоїть навшпиньках, піднявши руку догори, щоб зменшити напругу. Тримає мотузку пальцями, тягнучи руку все вище й вище. Та ось настає момент визволення. Мотузка вислизає з пальців, і повітряний змій повільно відлітає в небо, зникаючи в прекрасній далечіні.

Мама й тато стоять, спостерігаючи за своєю любою “дитиною”, яка пролітає повз сонце, щораз більше віддаляється й врешті перетворюється на маленьку кольорову цяточку на горизонті. Вони гордяться тим, чого досягли, й водночас сумують, бо вже виконали довірене їм завдання. Ось такою є робота любови. А попередні роки?

Я вважаю, що ти повинен не лише зрозуміти, що відчувають твої батьки, коли “випускають повітряного змія з рук”, а й те, що тебе єднатиме з ними в майбутньому. Перехід від авторитету, який мають батьки в період твого дитинства, через дружні стосунки, коли ти стаєш дорослим, до залежности батьків від тебе в час їхньої старости, є природним процесом, який відбувається протягом усього життя. Важко в це повірити, хіба ні? Ці сильні люди, від яких ти стільки часу був залежний, можуть колись потребувати твоєї сили й влади, а навіть підпорядковуватимуться тобі. Ця зміна – один з найдраматичніших моментів у житті людини.

Зміст