І ЗНОВУ… ВЛАДА!

Знаю, що знову повертаюся до теми, яку вже порушував, а саме – що основним джерелом конфлікту між поколіннями є стара, як світ, жага влади – це прагнення здобути контроль над иншими, над обставинами й передусім над самим собою. Жага влади глибоко закорінена в людській натурі. Ми всі хочемо бути керівниками, і це прагнення виявляється в дуже юному віці. Дослідження свідчать, що навіть одноденне немовля “встановлює” контроль над дорослими, які його оточують. Уже в такому віці його поведінка спрямована на те, щоби змусити навколишніх заспокоювати його потреби.

Жага влади виявляється й тоді, коли малюк утікає від своєї мами в крамниці або коли десятирічна дитина не хоче робити уроків, або коли чоловік і дружина сваряться через гроші. Бачимо це прагнення також і тоді, коли старенька людина відмовляється переселятися до будинку престарілих. Спільною рисою всіх цих прикладів є бажання керувати власним життям – а також усім навколо, наскільки це можливо. Люди, звичайно ж, заперечуватимуть, якщо скажете їм, що жага влади – це двигун їхнього життя, але складається враження, що вона справді визначає їхню поведінку.

Як я вже казав у попередньому розділі, намагання здобути контроль над своїм життям стає джерелом більшости конфліктів між батьками й дітьми. Значна частина молоді не хоче чекати, поки влада поступово почне переходити до них – мірою того, як вони дорослішатимуть, ставатимуть відповідальнішими й набуватимуть більшого досвіду. Вони хочуть мати її тепер. І дуже часто вимагають, щоб дорослі погодилися на те, що забороняють їм робити.

Матері й батьки постають у такі моменти перед жахливими дилемами. Вони мають утримувати свою дитину в певних рамках. Це – відповідальність, покладена на них Богом, а також загальноприйнятий закон. Та при цьому їхні можливості впливати на дитину обмежені. Мало того, підлітки, намагаючись поводитися як дорослі, стають непередбачуваними. Деяким шістнадцятилітнім дітям вдається вибороти свободу й незалежність. Їхні ровесники можуть зруйнувати собі життя впродовж усього кількох тижнів. А це призводить до жахливого спустошення, після якого в душі залишається лише втома, гнів і біль.

Є кілька ефективних способів запобігти гострим конфліктам. В амішів[1], наприклад, розвинулися такі звичаї, які вберегли їх від конфлікту поколінь. Їхні діти впродовж першого періоду життя перебувають під строгим контролем. Суворої дисципліни й чітко визначеної поведінки вимагають від цих дітей мало не з перших днів життя. Коли ж дітям виповнюється шістнадцять років, вони вступають у період “Румспрінга”. Раптом усі заборони перестають діяти. Їм дозволяють пити алкоголь, курити, ходити на побачення, женитися або виходити заміж і навіть поводитися так, що це шокує батьків. Деякі з них роблять це. Але більшість – ні. Вони навіть мають право покинути свою спільноту, якщо захочуть. Однак якщо залишаться, то мусять жити, дотримуючись тих законів, які в ній діють. Більшість із них продовжують займатися родинним господарством, яке отримують у спадщину, не тому, що мусять, а через те, що хочуть це робити.

Попри те, що я захоплююся амішами та багатьма їхніми правилами виховання дітей, однак вважаю, що якби концепцію “Румспрінга” застосувати до дітей, які виховувалися в набагато відкритішому суспільстві, це могло б закінчитися трагічно. Якби протягом однієї ночі звільнити підлітка від строгого контролю й дати йому повну незалежність, це могло б призвести до анархії. Правило “Румспрінга” справджується в середовищі, яке повністю контролюють аміші, але зазвичай не діє в тих умовах, в яких живе більшість із нас. Я бачив родини, які дали підліткам “повну свободу”, а потім дуже шкодували про це. Результат був схожий на той, який спостерігався в африканських колоніях, коли їх раптом покинули європейські володарі. Новоутворені держави почали вчиняти криваві революції.

ПЕРЕДАЧА ВЛАДИ

Якщо раптова передача влади молодим людям – це не надто вдала ідея, бо може призвести до небажаних наслідків, то як юнаки та юнки зможуть стати повноправними дорослими, не спричинивши громадянської війни? Раджу батькам прищеплювати дітям відповідальність за виконання своїх обов’язків та незалежність від наймолодших літ. Якщо дитина здатна сама зав’язати собі черевики, то слід дозволити їй це робити, а навіть вимагати від неї. Коли дівчинка може вирішити, у що хоче вдягнутися, то має сама робити вибір. Якщо дитина може сама безпечно дійти до школи, треба їй дозволити це робити. З кожним роком слід доручати дітям щораз більше обов’язків і давати більше свободи, аби врешті, коли вони подорослішають, зняти з них останній тягар – послух батькам і підпорядкування їхній владі. Це лише теорія. Натомість на практиці передача влади – неймовірно важка справа.

Тих з вас, які незадоволені тим, як ваші матері чи батьки передають вам владу, прошу бути слухняними. Адже нині дуже важко бути добрими батьками. Навіть тим, які хочуть якнайліпше виконувати свою роботу, це часто не вдається.

Чому? Бо дітей неможливо запрограмувати. Немає такого механізму, який діятиме в усіх випадках. Окрім того, я переконаний, що в наш час виховувати дітей набагато важче, ніж будь-коли досі. Можеш не сумніватися, ти також не раз зазнаєш розчарувань. Одного дня, якщо Бог дасть тобі дітей, одне з них звинуватить тебе в помилкових діях, так само, як, можливо, ти звинувачуєш сьогодні своїх батьків.

Якщо у твоїй родині конфлікти стали буденним явищем, пам’ятай, що існує кілька виходів з цієї ситуації. По-перше, можеш покинути рідний дім, перш ніж тобі виповниться сорок років. Чимало повнолітніх людей далі продовжують жити на батьківському утриманні, оскільки не знають, що їм із собою робити. А це – пряма дорога до виникнення проблем. Твої мати й батько не можуть не виховувати тебе, якщо ти постійно поруч з ними. Для них ти все ще дитина. Їм важко ставитися до тебе як до дорослої особи.

Твій стиль життя, найімовірніше, також дратує їх. Вони не зносять безладу у твоїй кімнаті, навіть якщо можуть це стерпіти. Не люблять твоєї музики. Швидко лягають спати й встають на світанку, коли ти саме повертаєшся додому. Батьківським автомобілем ти керуєш, як камікадзе. Сподіваються, що ти влаштуєшся на роботу або підеш учитися, або просто займешся чимось. Щодня відбувається нова суперечка, нова битва. Якщо ваші стосунки сягнули такої температури, слід пакувати речі.


[1] Аміші – християнська спільнота, засновником якої був Якоб Амман, священик зі Швейцарії, що емігрував в Ельзас. Церковну доктрину амішів можна охарактеризувати як найконсервативніший варіянт менонітства. Головна риса їхнього віровчення – строге дотримання Святого Письма. Аміші – прихильники давнього, традиційного способу життя. Основна їх частина відмовляється від будь-яких технічних засобів. У Сполучених Штатах представники цього відгалуження християнства з’явилися в XVIII столітті.

Попередній запис

Добрі стосунки з батьками

Наступний запис

КОЛИ НАЙЛІПШЕ ПІТИ?