«Поздоровлює вас Аристарх, ув’язнений разом зо мною, і Марко, небіж Варнавин, що про нього ви дістали накази; як прийде до вас, то прийміть його, теж Ісус, на прізвище Юст, вони із обрізаних. Для Божого Царства єдині вони співробітники, що були мені втіхою. Поздоровлює вас Епафрас, що з ваших, раб Христа Ісуса. Він завжди обстоює вас у молитвах, щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею. І я свідчу за нього, що він має велику горливість про вас та про тих, що знаходяться в Лаодикії та в Гієраполі. Вітає вас Лука, улюблений лікар, та Димас. Привітайте братів, що в Лаодикії, і Німфана, і Церкву домашню його. І як буде прочитаний лист цей у вас, то зробіть, щоб прочитаний був він також у Церкві Лаодикійській, а того, що написаний з Лаодикії, прочитайте і ви. Та скажіть Архіпові: Доглядай того служіння, що прийняв його в Господі, щоб ти його виконав! Привітання моєю рукою Павловою. Пам’ятайте про пута мої! Благодать Божа нехай буде з вами! Амінь.»
Як типового молодого чоловіка, що виріс після Другої світової війни, мене не навчили тримати в руках голку з ниткою. Навряд чи я зможу пришити ґудзик на сорочку, не кажучи вже про щось складніше.
Але, дивлячись на одяг, я іноді дивуюся, яким чином тоненька нитка, прострочена дрібними стібками, дуже міцно зшиває між собою окремі частини одягу, витримуючи досить сильну напругу. Сама по собі нитка рветься, якщо її потягнеш; пристрочений рукав відірвати не так легко.
От Павло в цих завершальних вітаннях і зшиває між собою свою маленьку ефеську команду – тих, хто сидить з ним у темниці, і тих друзів, які відвідують його, і тих, хто живе в Колосах. Аристарх, Марк, Ісус Юст, Епафрас, Лука і Димас – от шестеро друзів, кожен зі своєю історією і зі своїми поїздками, своїми радощами і печалями, але всі підтримують Павла. (Попередню історію Марка можна прочитати в Діях 13:1-13, де він названий також іншим своїм ім’ям – «Іван»). Німфан і Архіп – імовірно, очолюють маленьку церкву в Колосах, яка, можливо, налічує людей дванадцять, або біля того, цілком можливо, жителів двох або трьох сусідніх будинків. Филимон, як не дивно, тут не згаданий; можливо, тому, що одночасно Павло відправив йому окреме послання і не визнав за потрібне згадувати тут його ім’я. У будь-якому випадку, з вірша 2 Послання до Филимона, ми дізнаємося, що Архіп виявляється його домочадцем. Згадані також Тихик і Онисим, подорожуючі на сотню миль углиб півострову не лише для того, щоб передати послання, але також щоб налагодити особисті контакти – основну нитку, яка зв’яже обидві групи християн воєдино.
Власна уразливість Павла вимальовується з його зауважень про Аристарха, Марка та Ісуса Юста. Куди б не пішов Павло – скрізь він зазнавав нападок з боку своїх співвітчизників-юдеїв. Не можна сказати, щоб він з цього сильно дивувався, бо його власна реакція на Євангеліє до навернення була такою ж. Багато юдеїв, навіть ті, хто увірував в Ісуса як у Месію, трактували Євангеліє абсолютно інакше, ніж він, так що часто він почував себе в повній ізоляції. Ці троє колег, каже тут Павло, теж з юдеїв, і це його утішає. Павло зовсім не був зарозумілою людиною, що гордилася своєю праведністю, як його часто зображують. Він був глибоко людяним, і це його зауваження про те, що його утішає, нагадує нам, як багато конфліктів йому довелося пережити в тому житті, яке йому довелося провадити, як багато труднощів і небезпек зустрічав він на своєму шляху буквально щодня.
Хоча Епафрас залишається з Павлом, він – ще одна життєво важлива нитка в цій тканині. Його дім – у Колосах, але він, швидше за все, почув Благу звістку від апостола Павла в Ефесі і у свою чергу став (як ми бачимо з 1:7-8) проповідником Євангелія своїм землякам. Тепер він, далеко від них, заявляє Павло, провів багато часу в молитвах за них. Він так само, як і Павло, молиться про їх християнське зростання.
Апостол Павло бажає також, щоб інші християнські церкви, що знаходяться недалеко від Колос, спілкувалися між собою і подружилися. З цією метою він написав також Послання до Лаодикійців, що живуть зовсім недалеко. Павло радить християнам обмінюватися посланнями між собою. Очевидно, обидва послання не відносилися конкретно до однієї місцевості, але були, як ми тепер говоримо, «циркулярними» або «окружними». Цікаво, що Послання до Ефесян (ще одне послання з темниці, яке ми розбираємо в цій книзі) також було окружним. Оскільки воно багато в чому схоже з Посланням до Колосян, воно, можливо, спочатку і було тим «Посланням до Лаодикійців», копію якого ефеська церква зберегла в себе.
Проте основна думка, яку наводить апостол Павло, полягає в тому, що християни пов’язані між собою тисячами ниток – стосунками взаємної любові, дружби, молитви, настанови і служіння. Дуже небажано і навіть неможливо християнинові або окремій церкві «перебувати наодинці» і думати при цьому, що їм нічого почерпнути від інших християн. Вітання наприкінці Павлових послань – а тут їх більше, ніж в інших посланнях, можливо, саме тому, що він не був знайомий з колосянами особисто і хотів зв’язати їх із собою узами дружби і любові, – служать нам постійним нагадуванням про те, що таке Євангеліє. І тут ми можемо виділити три основні думки: Євангеліє розповідає не про якісь абстрактні ідеї, але про людей; у Христі Ісусі Слово сталося тілом; Бог, Який є головною дійовою особою Євангелія, є передусім Бог любові.