«Будьте тривалі в молитві, і пильнуйте з подякою в ній! Моліться разом і за нас, щоб Бог нам відчинив двері слова, звіщати таємницю Христову, що за неї я й зв’язаний, щоб з’явив я її, як звіщати належить мені. Поводьтеся мудро з чужими, використовуючи час. Слово ваше нехай буде завжди ласкаве, приправлене сіллю, щоб ви знали, як ви маєте кожному відповідати. Що зо мною, то все вам розповість Тихик, улюблений брат і вірний служитель і співробітник у Господі. Я саме на те його вислав до вас, щоб довідались ви про нас, і щоб ваші серця він потішив, із Онисимом, вірним та улюбленим братом, який з-поміж вас. Вони все вам розповідять, що діється тут.»
Хороші учителі роблять так, щоб їх учні самостійно несли за щось відповідальність. Буває, проте, і так, що цей урок комусь не йде на користь – ні в школі, ні в сім’ї, ні в церкві. Більшість людей, починаючи із самого раннього віку, готова робити щось, що їх попросять, на власний розсуд. Багато учителів, батьки, священики, проте, намагаються не завантажувати своїх підопічних, можливо, вважаючи, що вони до цього доки не готові, або не бажаючи нав’язувати їм свої прохання. Це неправильно. Якщо прохання викладене відповідним чином, люди зазвичай раді, коли їм довіряють і покладають на них якісь обов’язки.
Варто згадати про це, читаючи про те, що на перший погляд здається звичайним проханням про молитву. Колосяни – новонавернені християни. Вони роблять свої перші кроки на шляху віри. Їм ще належить зіткнутися з множиною проблем, безліччю труднощів, багатьма небезпеками. Павло ж – великий апостол, який вже обійшов майже все північне Середземномор’я, проповідуючи Євангеліє і насаджуючи нові церкви, вже неодноразово зазнавав побиття, у тому числі і камінням, сидів у темниці за Євангеліє, відвідав безліч міст, де він по черзі виявлявся то героєм, то лиходієм. Як міг він просити їх про допомогу?
Але саме це він і робить. Почавши послання з того, що він дякує за них Богові і молиться за них, тепер, наближаючись до кінця послання, він просить вже їх про те саме. Неважливо, наскільки досвідчений і шанований хтось, хто служить Євангелію, він все одно потребує молитов наймолодших, недосвідчених і незначних, на перший погляд, членів церкви. (Я говорю зараз у найзагальніших словах, насправді ж серед християн немає розподілу на головніших і другорядних, важливих і неважливих – в очах Божих.)
Прохання апостола Павла про молитву за нього дуже добре показує, як він бачить своє покликання, не дивлячись на те, що сам сидить в ув’язненні. Як він дякував Богові в 1:5 за те, що його слово зробило в їх общині свою справу, так він тепер просить їх молитися за те, щоб він зміг продовжити нести слово Боже – писати і говорити. Він може говорити скільки завгодно, але доки Бог не відкриє ворота для Свого слова – як ми розуміємо, ворота, що ведуть у серця і життя як окремих людей, так і цілих людських співтовариств, – він говоритиме на вітер. Апостол Павло не плекав жодних ілюзій. Ви не можете сприймати їх як щось саме собою зрозуміле. Ці ворота самі собою не відкриваються.
І ворота ці може відкрити молитва. Я зробив для себе відкриття. Коли я читаю проповідь у чужому для мене храмі, я завжди відчуваю, чи молилися присутні про те, щоб почути від мене слово Боже, чи ні. Це, зрозуміло, не звільняє проповідника від необхідності власної молитви, підготовки до проповіді і добросовісного її проведення. Проте існує якийсь дивний взаємозв’язок: коли звучить слово Боже, а люди при цьому моляться, нехай навіть це будуть недосвідчені християни-початківці – це завжди працює. Насправді, вони можуть виявити ініціативу і молитися про те, щоб слово Боже краще до них дійшло, оскільки саме в цьому вони найбільше мають потребу, якщо хочуть зростати у вірі.
І якщо праця апостола Павла полягає в тому, щоб роз’яснити колосянам «таємницю Христову», то і вони повинні при цьому докласти якісь зусилля (вірші 5-6). Їм також потрібно вчитися говорити «ласкаво», «приправляючи» свої слова «сіллю», тобто що б вони не говорили, це не повинно бути нудним! І вони повинні користуватися для цього будь-яким випадком, відточуючи мистецтво слухати і відповідати на питання, які ставитимуть здивовані слухачі з боку, причому відповідати кваліфіковано, а не повторювати, як папуга, одні і ті ж кліше. Тут так само, як і скрізь, Павло бажає, щоб вони стали зрілими християнами, здатними думати самостійно і говорити із спокійною упевненістю, яка народжується тоді, коли людина добре все продумала.
Просити колосян молитися за нього – означає зв’язати їх із собою узами взаємних зобов’язань. Вони ніколи не зустрічалися особисто, але, якщо ви молитеся за когось і знаєте, що вони за вас теж моляться, ці узи міцніють і народжують стосунки взаємної довіри і любові ще до того, як зустріч відбудеться. І цей зв’язок посилюється із згадкою конкретних людей – Тихика та Онисима. Павло з великою любов’ю відзивається про обох, у тому числі про Онисима –раба, що втік і повернувся до Филимона. Їх завдання – розповісти в Колосах про все, що відбувається в Ефесі. Вони принесуть звістку про те, як почуває себе апостол Павло, про його надії на швидку зустріч.
Апостол Павло зацікавлений у підтримці особистих стосунків з церквами в такій же мірі, як і в поширенні високого богослов’я. Насправді, про це свідчать дуже глибокі філософські думки, викладені ним у Посланні до Колосян. «Таємниця Христова», про яку він так багато говорив, полягає саме в тому, що Ісус був і є одкровення Істинного Бога та Істинної людини, одкровення в усій повноті. Бо те, що Павло, який став і залишився мислителем, пастирем і другом у Христі, тепер звертається до них з проханням про допомогу, – не має нас дивувати. Питання в тому, чи можемо ми сьогодні поєднувати свої великі думки (просто думки або виклад їх на папері) з великим трудом пастирського піклування, проповіді і молитви? Якщо ні, то, можливо, щось не так з нашими великими думками?