Коли я роздумую про цю велику таємницю людського життя, тобто про гріх та падіння, яке в кінцевому результаті приводить нас до Господа Бога, то намагаюся зрозуміти цей уявний парадокс за допомогою такого вигаданого прикладу. Уявімо собі кількарічну дитину. Нехай це буде зразкова дитина. Вона завжди встає о потрібній годині, вмивається, молиться, добре їсть і ніколи не капризує. До школи приходить пунктуально і, звісно, вчиться на відмінно. Після уроків така дитина чемно бавиться, сумлінно виконує домашні завдання, самостійно й охоче прибирає свою кімнату, ходить до магазину, ввечері дивиться лише дозволені фільми чи телепрограми і йде спати, коли скажуть батьки. Ідеальна дитина. І могло б видаватися, що така дитина є величезною радістю своїх батьків, але так не є. Отож, уявімо, що ця дитина хоча є сумлінною, чемною та дисциплінованою, однак із батьками поводиться холодно й відсторонено. Звісно, вона завжди каже «дякую», «перепрошую», «чим я можу вам допомогти», але все це робить сухо і механічно. Ця дитина ніколи щиро не посміхнеться до мами, ніколи не сяде татові на коліна, не прибіжить уранці до батьківського ліжка, щоб притулитися до мами з татом і пожартувати з ними. Що для таких батьків може стати хвилиною неймовірного щастя? Отож, парадоксально, та це може бути ситуація, коли дитина ненароком розіб’є собі коліно і з плачем прибіжить додому: «Мамусю, болить! Мамусю, допоможи!» Якщо при цьому вона кинеться мамі на шию і почне тулитися до неї, то я переконаний, що така мама, бачачи, що травма невелика, буде щасливою, що нарешті її кровинка відкрила перед нею своє сердечко. Батьки такої суперідеальної дитини були б щасливі, якби вночі щось її налякало і вона прибігла до батьківського ліжка з криками: «Мамо! Тату! Я боюся!»
Можливо, цей приклад не надто вдалий і нереальний, адже зазвичай такі чемні діти дуже люблять своїх батьків і всіляко проявляють свою любов до них. І роблять це не лише в ситуаціях, коли їм щось загрожує. Однак у нашому ставленні до Бога часом може виникнути така ситуація. Ігнатій Жецький з «Ляльки» Болеслава Пруса часто повторював: «Ех! Якби я був Господом Богом. Але де мені про таке мріяти…» Однак спробуймо трохи вникнути в роль Господа Бога, уявімо, як Він згори дивиться на нас.
І що бачить? Часом цілком порядних людей. Вони встають вранці, моляться, йдуть на роботу, повертаються додому, виконують домашні обов’язки, відпочивають. Не зловживають алкоголем, не курять, не проклинають. От тільки часто ці так звані «порядні люди» не люблять Господа Бога. Так, любов до Бога полягає в дотримуванні Божих заповідей. Однак можна вести цілком порядне життя і водночас не любити Бога. Чудовим, хоча й сумним прикладом такої життєвої позиції є євангельський юнак, який дотримувався всіх заповідей, але Бог не був для нього найважливішим. Він не любив Господа всім своїм серцем і душею. І що тоді має зробити Господь Бог, коли дивиться на таку порядну людину? Адже в своєму житті вона не виконує першу та найважливішу заповідь, яка звучить: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом». Саме ця любов є для Господа Бога найважливішою, а не пунктуальність, працьовитість тощо. Що в такій ситуації має зробити наш добрий Бог? Отож, часом Він дозволяє, щоб у цьому нашому «порядному» житті ми трохи порозбивали собі коліна, а потім притулилися до Нього. Щоб наші впорядковані і розумні молитви перетворилися в слізне благання: «Ісусе, допоможи… Не залишай мене…». Часом Господь Бог сам згасить у нашому житті блиск самовпевнености та доброї думки про себе, щоб ми побігли до Нього з ревною молитвою на вустах: «Не залишай мене!» І ця молитва буде мила Богові навіть тоді, коли її причиною стане тяжке моральне падіння. На жаль, така сумна правда про наше життя: коли допустимося багатьох помилок, щойно тоді відчуваємо, що Бог нам справді потрібен.
У народі кажуть: «Як тривога, то до Бога». Це стосується ситуацій, коли якесь нещастя чи невдача схиляє людське серце до Творця. Хтось може подумати, що ця приповідка критикує таку поведінку та побожність, викликану нещастям. Проте це не так. Якби кожен із нас якнайшвидше втікав під крила Божої опіки, коли його застане будь-яка тривога! Адже остаточним сенсом життя людини на землі є любов до Бога і чимось зовсім другорядним є шлях, яким ми до цього доходимо. Зрештою, хіба в історії людства були такі особи, які справді полюбили Бога, не переживши гріхопадіння? Чи можна полюбити Бога, не відчуваючи неописаної радости, коли Господь видобуває нас із безодні гріха? Слова Ісуса «Кому ж мало прощається, такий мало любить» (Лк. 7:47) змушують нас задуматися. Те, що Ісус вибрав першим апостолом Петра, який найчастіше зазнавав гріхопадіння, проте відразу повертався до Спасителя, спонукає нас замислитися. Тому основною проблемою людини є не сам гріх, а радше те, що вона робить із цим гріхом. Перемогти гріх – це зробити його благословенною провиною, тобто зуміти повернутися до Бога і захоплюватися величчю Його милосердя. Натомість нам іноді видається, що справжній християнин після того, як образить Господа Бога, повинен зануритися в глибокий смуток. Це, звісно, природне відчуття, бо позитивно свідчить про вразливість людини, яка згрішила. Однак сатана перемагає тоді, коли цей смуток забирає в людини віру в Боже милосердя, коли цілком паралізує її духовне життя. Пригадую, як один чоловік розповідав мені про своє здивування, коли під час сповіді визнав священикові дуже великий гріх. Отож, священик найбільшу провину бачив не в самому гріхові, а в смуткові, який переповнював серце каяльника. «Радій, смійся і тішся! Тоді ти переможеш сатану! Цим ти визнаєш віру в те, що Христос милосердний, що Він справді переміг гріх у світі і в твоєму серці!» – так переконував священик засмученого каяльника.
Благословенна провина. Бог ніколи не хоче зла, ніколи не хоче гріха в нашому житті, однак – якщо це вже трапилося – прагне добрих наслідків, які може викликати наше гріхопадіння. Я знаю, що ці слова можуть видаватися не зовсім зрозумілими, бо тут ми наближаємося до великої таємниці. І знову мені згадується образ матері та ідеальної, але нелюблячої дитини. Чи можна сказати, що така жінка хотіла би, щоб її дитина розбила коліно, щоб перелякалася вночі? Звісно, ні! Але після падіння чи переляку втішиться сумне серце матері, бо почує слова: «Мамусю, я тебе люблю! Мамусю, ти мені потрібна!» Благословенне падіння, благословенна провина.
А тому пригадаймо собі наші останні духовні драми та кризи. Можливо, найважливіше не те, що хтось колись впився, зрадив, посварився? Можливо, важливіше те, що зараз, після всього того, така людина з усіх сил намагається відновити своє життя, навернутися. І вже не з обов’язку, а з глибини свого серця, як дитина на руках у матері, шепоче Богові слова: «Люблю Тебе». Можливо, ця людина вперше в житті щиро промовляє такі слова, хоча раніше часто повторювала їх. Можливо, як у вірші Яна Кохановського, в якому він писав про людське здоров’я: «Господа Бога також треба на якийсь час втратити, щоб зрозуміти, наскільки Він нам близький, бо щойно тоді ми зможемо Його справді полюбити».
Кожен гріх – це ніби розірвання мотузки між нами і Богом. Кожне повернення до Нього – ніби вузол на цій мотузці. Що більше вузлів, то коротша мотузка, то ближче Бог. Це велика таємниця. Але хіба може бути радісніша новина для нас, грішників?