Кілька років тому на краківському ринку, біля Сукеніц[1], група американських туристів запитувала перехожих, де тут, у Кракові, костел із реліквіями блаженної сестри Фаустини Ковальської. Чимало краків’ян безпорадно оглядалися довкола і не вміли показати дороги до цієї святині. Потім мені розповідали, що гості з-за океану дуже дивувалися, адже вони пролетіли кілька тисяч кілометрів, щоб потрапити в це місце, а люди, які живуть неподалік нього, навіть не орієнтуються, де воно розташоване.
Я також чув, що на далеких Філіппінах виробляють годинники, які спеціяльним звуком пригадують власникам, що саме минає п’ятнадцята година і що о цій порі на декілька хвилин роблять перерву в телевізійних програмах, а на екранах з’являється образ Милосердного Ісуса. Уявляю собі, що би діялося в католицькій Польщі, якби тут хтось намагався запровадити щось подібне!
Чому об’явлення, скероване до с. Фаустини, богослуження до Божого милосердя настільки популярне в цілому світі? Напевно, однією з причин цього є те, що мільйони людей ще носять у своїх серцях деформований і зневажений образ Бога. Вже впродовж десятків років у Церкві щораз більше говориться про Божу доброту, відходячи від моралізаторського стилю та лякання пеклом у проповідях, однак багато людей постійно бояться Творця. Чому? Важко однозначно відповісти на це запитання. Часто таке сприйняття є плодом невдалого релігійного виховання в дитинстві. Достатньо, щоб хтось у ранньому віці кілька разів почув слова: «Бачиш, на небі блискає. Це Бозя гнівається на тебе, бо ти був нечемний!» І хоча потім, у дорослому житті, така особа вислухає багато проповідей про Божу доброту, хоч багато разів співатиме оптимістичні духовні пісні, однак коли згрішить і починає думати про свою посмертну долю (а якщо в цей момент ще й блискає на небі), то страх перед суворим Суддею паралізує душу.
Хтось може сказати: на щастя, минули часи таких виховних методів. Не зовсім. Приблизно рік тому на вулиці Краківське Передмістя у Варшаві я проходив повз молоду маму, яка не могла дати ради зі своїм капризним синочком. В якийсь момент почув, як ця молода жінка, вказуючи на мене, звернулася до дитини: «Будь чемний, бо тебе отой священик забере». Часом такої фрази буває достатньо, щоб комусь викривити релігійне та духовне життя.
Чому ми так сильно боїмося Бога? Всі знаємо, що створені на образ та подобу Божу. Але дуже часто це ми створюємо собі Бога на свою подобу.
У стосунках із ближніми нам доводиться переживати ситуації, коли втрачаємо терплячість чи довіру. Наприклад, хтось позичив у нас гроші і не віддав, а потім позичив ще раз і також не віддав. Третього разу присягався всім, чим завгодно, що тепер уже буде все по-іншому, однак знову все повторилося. І саме в таких випадках ми часто реагуємо приблизно так: «О, ні! Цього вже забагато! Тепер ти не отримаєш від мене ані копійки! Я тобі більше не довіряю!» Подібне може стосуватися брехні, безвідповідальности на роботі тощо. Ти мене підвів уже багато разів, отож, досить! І часто коли ми на щодень керуємося такими звичками, то ніби підсвідомо здобуваємо переконання, що Бог є таким самим. Одного разу ти обіцяв виправитися і знову згрішив. А потім удруге і втретє. Ти присягався біля сповідальниці, що більше ніколи так не зробиш, що це трапилося лише один раз, але не минуло й тижня – і все знову повторилося. І тоді ти логічно та суто по-людськи подумав: «Я Йому вже надокучив. Я Його розчарував. Він мені більше не довіряє, більше не вибачить». І в такій ситуації в нас навіть немає претензій до Господа Бога. Ми і самі зробили би так само. Однак річ у тому, що Він не є таким, як ми! Думки Бога не є нашими думками. Позиція Його любови та милосердя не подібна до нашого поводження з ближніми. І навіть якщо ми всоте чи втисячне провинимося, навіть якщо почнемо свою сповідь словами: «Востаннє я сповідався два дні тому..», навіть якщо смуга падінь та гріхів тривала роками, але маємо бодай іскру надії на зміни (а варто додати, що ця надія базується не на нашій силі, а на Божій любові), то Він нам вибачить і знову довірятиме. Довірятиме всупереч людській логіці та розумінню, адже насправді ми Його прагнемо. І багато святих відбули цей найважчий урок християнства у своєму житті десятки, а може і сотні разів.
Великою таємницею залишається те, що до святости часто веде не широка автострада так званого порядного життя, а звивиста стежина, яка часом тягнеться через духовні урвища, поля та бездоріжжя. Напевно, ми повністю ніколи не зрозуміємо, чому Бог допускає ситуації, коли людина відчуває, що усвідомлення своєї грішности її повністю паралізує. Тоді ми сумніваємося в усьому, нам видається, що пекельні брами навстіж відчинені, а ми вже не спроможні видобути зі себе ні слова молитви. Можливо, хтось із читачів також відчуває подібний розпач. Бо знову трапилося щось погане, знову помилка, знову гріх. І вже немає жодної надії. Людина почувається, ніби паралізована. Тоді варто пригадати собі біблійну історію чоловіка, якого друзі через дах спустили до стіп Ісуса. Він лежав як колода. Це ж такий сором – безпорадно лежати, коли всі на тебе дивляться. Скільки з нас переживали подібну ситуацію… Всі довкола дивляться, а ми не можемо дати раду самі зі собою чи з таким життям. А довкола чути шепіт: «Але він зійшов на дно, вибився з колії, погубив своє життя». І ще додають доброзичливо: «Візьми себе в руки. Змінися. Так не можна. Ти собі життя марнуєш». Як нас тоді дратує це «зміни життя». Як тут можна змінити життя, якщо немає сили, щоб ворухнути бодай пальцем! Сатана тримає людину за комір і кидає нею об землю, ніби сміттям, а всі оті порядні кажуть: зміни життя. А ти повністю паралізований! Однак чи ми пам’ятаємо, що сталося в цій біблійній історії? Той паралізований чоловік нічого не говорив, але Ісус знав, про що йдеться. Він просто сказав: «Візьми своє ложе і ходи». До цього часу ложе ніби панувало над цим чоловіком. Він був до нього прикутий. Ложе «носило» цього чоловіка, але тепер Ісус ніби каже йому: «Це ти повинен запанувати ложем! Не залишай його, не відкидай, лише візьми його під пахву і йди!» Так є і в нашому житті. Спокуси, так само, як те ложе, залишаться в тобі, проте це не вони тебе носитимуть, а ти їх понесеш.
Це була чудова подія для недужого. Він мусив з великою любов’ю дивитися на свого Спасителя, на Ісуса. Та перш ніж це сталося, йому довелося лежати біля стіп Учителя. Нехай про це пам’ятають усі, хто сьогодні зовсім не може молитися, хто десятою дорогою минає сповідальниці, чиїм життям диригує гріх. Нехай про це пам’ятають також усі ті, кого охопив духовний параліч безнадії. Цілковитий параліч біля ніг Ісуса – це добрий пункт виходу до великої любови Бога. І тому наш Пастир часом погоджується на те, щоб життя поставило нас на коліна, але потім закликає нас до глибокої віри в Його незглибиме милосердя.
[1] Сукеніце – музей XIX століття, філія Національного музею у Кракові. – Прим. ред.