Я не питаю в пораненої людини, як вона почувається, я просто сам стаю цим пораненим. Волт Ватман, Пісня про себе
Щоб дізнатися про страждання, мені довелося вивчити життя людей, яких можна майже ототожнити зі стражданнями: Браєн Стернберг, Джоні Еріксон Тада, люди, що вижили під час голокосту. До більшості з нас біль і страждання приходять тільки на короткі періоди і не такі сильні. Але один факт стосовно лиха для кожної групи людей залишається незмінним: вони реагують по-різному.
Я знав людей з ревматоїдним артритом, яким було складно говорити про щось інше, окрім себе, тоді як інші показували свій біль тільки після наполегливого розпитування. У чому ж різниця? Чи є якийсь спосіб передбачити реакцію людини на біль і страждання? Чи можемо ми навчитися, як підготуватися до болю так, щоб зменшити його подальший вплив?
Сам біль, який може здаватися рефлекторним, не діє як проста реакція причини і наслідку. Правда, що нейрони б’ють на спалах кожного разу, коли відчувають втручання, яке може загрожувати небезпекою, але всі ці сигнали фільтруються і тлумачаться мозком. Схильність людини і розуміння нею болю може значно змінити її больові відчуття. Ви реагуватимете зовсім інакше на раптовий удар в обличчя, аніж професіональний боксер, який отримує купу грошей за те, що витримає п’ятнадцять раундів стусанів.
Медичне суспільство зараз відкрито визнає, що здебільшого ставлення людини є одним з головних факторів у визначенні ефекту усіх страждань. Д-р Роберт Адер, професор психіатрії і психології в Медичній школі Рочестера визнає, що практично усі захворювання мають емоційні фактори. Він підсумовує: «Теорія мікробів не може пояснити те, чому люди хворіють, бо якби вона могла.., – не знаю, скільки людей працює в вашому офісі, але якщо хтось з них хворіє на грип, – то я тоді не розумію, чому не хворіють інші»[1].
Альберт Швайтцер завжди говорив, що хвороби залишають його дуже швидко, бо знаходять дуже мало гостинності в його організмі. Або як не дуже вдало прокоментував один спостерігач: «Інколи важливіше знати, що за селюк заразився мікробом, а не якого мікроба підхопив цей селюк». Підготовка, яку ми проводимо заздалегідь, може мати вирішальний вплив на наше відчуття болю і страждань. А знання про них може навчити нас, як послужити тим, кому боляче, тоді як ми самі не страждаємо.
Ця книга починається з історії Клавдії Клекстон, мого друга, яку раптово вразила хвороба Ходжкінса. Я запитав Клавдію і її чоловіка Джона, чому цей кризовий момент насправді зробив їх ближчими, тоді як частіше кризи, що загрожують життю, створюють напругу і відштовхують людей одне від одного.
«На той час я працював асистентом капелана в лікарні, – відповів Джон. – Я бачив хворих і помираючих пацієнтів. У фільмах показують пари закоханих чи одружених людей, які роками боролися один з одним, але в час небезпеки забувають про свої суперечки і зближуються. А в реальному життя все зовсім не так.
Коли пара стикається з кризою, посилюється те, що вже було присутнім в їхніх стосунках. Оскільки ми з Клавдією дуже любили одне одного, і багато працювали над відвертим спілкуванням між собою, криза нас зблизила. Звинувачення та гнів один на одного в наші стосунки не проникли. Критичний момент з її захворюванням просто виніс на поверхню і посилив те, що вже в нас було».
Згідно з тим, що сказав Джон, найкращий спосіб підготуватися до страждань – це поки ми здорові, попрацювати над життям, що наповнене силою і підтримкою. Ви не можете ось так раптом виробити в собі засади сили; вони повинні вибудовуватися в процесі.
[1] Цитата Дугласа Коллігана. Це безпомічне відчуття: небезпека стресу// Нью-Йорк. 1975. Липень. № 14. С. 32.