Єдині люди, які можуть навчити нас розуміти страждання – як заради нашої власної підготовки до них, так і наших спроб втішити інших – це самі страждаючі. Хоча хвороба іншої людини, особливо затяжна хвороба, вражає і наше власне здоров’я. Такі речі схильні витягати на поверхню найгірше, що в нас є: очі відвертаються в страху, нерви напружуються до краю, порожні обіцянки («Подзвони мені, якщо тобі буде щось потрібно»), розмови, доведені до незрозумілого лепету. Що ми можемо сказати? І чи варто щось говорити?
Я визнаю, що мені було нелегко бути поруч з тими людьми, які страждали. Я не можу уявити гіршого кандидата для відвідин у лікарні, ніж я. Я втрачаю дар мови, щойно відчиняю широкі скляні двері – я гадаю, що це через запах. Запах має безпосередній сенсорний зв’язок з мозком, а ці антисептичні аромати будять у мені глибоко заховані спогади дитинства про видалення мигдалин. Коли медсестра в коридорі посміхається і киває, я бачу велетенську примару медсестри, що схиляється наді мною з пластиковим мішком, щоб задушити мене і позбавити мене дихання.
Після кількох років професійної шизофренії – пишучи і розмовляючи про біль, тоді як особисто почувався в цьому питанні абсолютно безпомічним – я вирішив, що повинен відкинути свою нерішучість і примусити себе регулярно бути поруч з страждаючими людьми. Десь у цей час в одного мого друга виявили одну з рідкісних, дуже серйозних форм раку. Лікарі сказали Джиму, що за історію медицини тільки двадцять сім людей пройшли лікування в такому специфічному стані. Інші двадцять шість померли. Джим досліджував нову територію наодинці.
Йому тридцять три роки і він був одружений тільки десять місяців. Трохи раніше того ж року вони з дружиною провели медовий місяць, подорожуючи на човні в Карибській затоці. Джим жив насамперед своєю кар’єрою, своєю пристрастю до високогірних спусків на лижах і своїм нещодавнім шлюбом. І раптом, він стикнувся з перспективою смерті, і дуже потребував допомоги.
Після Джимового запрошення я почав супроводжувати його на терапевтичну групу в найближчій лікарні. Люди приходять на такі терапевтичні групи з різних причин: підвищити свою самооцінку, навчитися, як налагоджувати стосунки з іншими, подолати залежність. Ця група, що називалась «Рахуйся із сьогоднішнім днем», складалась з людей, що помирали. Вони використовували евфемізм «хвороба, несумісна з життям» для скупчення своїх ракових пухлин, розсіяного склерозу, гепатиту, дистрофії м’язових тканин, і інших подібних хвороб. Кожен член групи знав, що його життя скоротилося до двох варіантів: вижити або, у гіршому випадку, готуватися до смерті.
Перша зустріч була для мене дуже непростою. Ми зустрілися у відкритому холі очікувань, сидячи в дешевих пластмасових кріслах яскраво помаранчевого кольору, без сумніву, вибраних для того, щоб створити веселішу атмосферу в цій установі. Знудьговані на вигляд санітари котили туди сюди по холу ноші. Двері ліфту то відчинялись, то зачинялись. Я намагався ігнорувати гучномовець, що висів просто над вухом і час від часу хрипло виголошував оголошення чи номер лікаря.
Більшість з присутніх людей була віком тридцяти років. Така вікова група, по якій зазвичай непомітне наближення смерті, здавалося, мала нагальну потребу поговорити про це неочікуване вторгнення своєї хвороби. Зустріч почалась з «переклички». Хтось помер за той місяць, що минув від останньої зустрічі групи, і соціальний працівник надала детальну інформацію про останні дні померлого і його похорон. Джим прошепотів мені, що в зустрічах групи був єдиний депресивний аспект: її члени постійно зникали.
Я очікував, що зустріч проходитиме похмуро, але побачив зовсім протилежне. Звичайно, сльози тут лилися вільно, але ці люди легко і без незручностей говорили про хворобу і смерть Група була єдиним місцем, де вони могла так вільно висловитися і продовжувати розраховувати на співчутливу реакцію. Вони описували сумні, майже дивні способи, в які їхні друзі обходили єдину важливу для них річ, факт їхнього захворювання. Тут у групі вони могли опустити усі захисні бар’єри.
Ненсі похвалилась новою хустиною, придбаною для того, щоб покрити свою облисілу голову, побічний ефект хіміотерапії. Вона пожартувала, що завжди хотіла пряме волосся, а тепер пухлина в її мозку нарешті знайшла виправдання неможливості мати таке волосся. Стів, молодий чорношкірий чоловік, визнав, що його жахало те, що чекало попереду. Він у підлітковому віці боровся з хворобою Ходжкінса і раптово виграв, але тепер, через десять років, симптоми несподівано повернулися. Він не знав як повідомити цю новину своїй нареченій. Лорейн, вражена раком спинного мозку, під час зустрічі лежала на підлозі і рідко висловлювалась. Вона прийшла поплакати, говорила вона, а не поговорити.
Найбільше в цій кімнаті мене вразила одна особа, вродлива, сивоволоса жінка з широким, скуластим обличчям емігрантки із Східної Європи. Розмовляючи простими декларативними реченнями, з характерним сильним акцентом, вона висловлювала своє почуття самотності. У групі запитали її, чи є в неї сім’я. Вона відповіла, що її єдиний син намагається достроково звільнитися від служби в Повітряних військових силах Німеччини. А чоловік? Вона кілька разів важко проковтнула клубок, що підступав до горла, а тоді сказала: «Він прийшов побачитися зі мною тільки один раз. Я була в лікарні. Він приніс мені мій халат і ще кілька речей. Лікар стояв у коридорі і розповів йому про мою лейкемію. – Її голос почав уриватися і вона кілька разів промокнула очі від сліз, перш ніж продовжити. – Тієї ночі він повернувся додому, спакував усі свої речі і пішов. Більше я його не бачила».
«Скільки ви були одружені?» – запитав я після певної паузи. Після її відповіді в усіх у групі вирвався голосний звук здивування. «Тридцять сім років». (Потім я дізнався, що за деякими даними сімдесят відсотків розлучень стаються в шлюбах, де один з партнерів має невиліковну хворобу. У цій групі з тридцяти людей жоден шлюб не протривав довше двох років – включаючи мого друга Джима).
Я зустрічався з групою протягом року. Кожна людина в ній жила в особливій напрузі, яку здатна принести тільки смерть. Звичайно, я не можу сказати, що мені було «приємно» на цих зустрічах; це було б неправильне слово. Але вони стали для мене однією з найважливіших подій кожного місяця. На відміну від вечірок, де присутні намагаються вразити один одного ознаками свого статусу, сили чи дотепності, у цій групі ніхто не намагався нікого вразити. Одяг, мода, вмеблювання будинку, посади на роботі, нові авто – хіба ці речі значили щось для людей, які готувалися до смерті?
Зустрічі групи «Рахуйся із сьогоднішнім днем», здавалося, підтверджували «мегафонну цінність» страждань. Більше, ніж всі інші люди, яких мені довелося зустріти, ці зосереджувалися на головних питаннях. Вони не могли відкинути смерть, бо кожен прожитий ними день, за висловом Августина, був «приглушений брязканням ланцюгів моральності». Я зловив себе на тому, що мені хочеться щоб ці зустрічі відвідав дехто з моїх поверхневих, гедоністичних друзів.
Серед цих людей я, який насмілився написати цілу книгу на тему болю, почувався невігласом. Протягом року я навчався, як слуга біля ніг вчителя в справжній школі страждань. Більша частина того, що я написав у наступних розділах про підготовку до страждань і допомогу іншим, я вибрав зі свого досвіду зустрічей у тій групі.