У давнину питання про те, хто й коли писав книги Старого Заповіту, не викликало суперечок. За традицією, вважалося, що автором всього П’ятикнижжя був Мойсей, Книги Псалмів – Давид, а писання пророків повністю приписували тим особам, імена яких значилися в заголовках їхніх книг. У решті випадків думки іноді розходилися.
Треба відразу ж наголосити на головному: богонатхненність священних книг старозавітна Церква (а згодом і новозавітна) визначала не за авторством, а за змістом. Наприклад, Лист Єремії, Книгу Ездри, Мудрість Соломона не ввели до канону, а книги, автори яких невідомі (Рут, Йов, Царств, Хронік), визнавали канонічними. Так само в християнстві писання, що звалися іменами апостолів Варнави, Хоми та інших, не ввійшли до числа канонічних.
Сама проблема авторства й датування біблійних книг лежить у площині науки та не стосується авторитету Писання. Проте для розуміння Біблії найвищою мірою важливо знати, до якої епохи належить той чи той текст. Тут історичні дослідження роблять важливу послугу пізнанню Слова Божого.
До XIX ст. біблійна критика розвивалася повільно. Її розвиткові заважав надмірний консерватизм багатьох екзегетів і брак відомостей про той світ, в якому жили святі письменники. Проте після відкриття пам’яток Вавилону, Єгипту, Фінікії, Персії ситуація докорінно змінилася. Виявилося, що можна здобути уявлення про цивілізації, в оточенні яких жив давній Ізраїль, уточнити біблійну хронологію та пролити світло на історію Святого Письма.
Не всі результати, яких досягла біблійна критика, незаперечні. Дослідження ще тривають. Проте основні риси історії Біблії вже вимальовуються.
ПАТРІЯРХИ ТА УСНА ТРАДИЦІЯ
Предки ізраїльтян, яких називають патріярхами, прийшли в Палестину зі сходу, з Месопотамії. Їхнє переселення було пов’язане з релігійним покликанням, яке спонукало Авраама покинути «дім батька». Тоді ж (бл. 1990-1700 рр. до Р. X.) складено перші сказання про створення світу й людини, а також перекази про життя самих патріярхів (Авраама, Ісака, Якова, Йосипа). Уся ця традиція усталилася в усній формі, і лише багато століть по тому її записали ізраїльські книжники.
ВІД МОЙСЕЯ ДО ІСУСА НАВИНА
На початку XVII ст. до Р. X. ізраїльтяни переселилися в прикордонну провінцію Єгипту, звідки вони вийшли в XIII ст. під проводом Мойсея. Мойсей став вождем, пророком і вчителем народу. Від нього бере початок релігійне Передання П’ятикнижжя, частину якого записали (наприклад, Декалог – див. Вих. 20; Втор. 5), а частина зберігалася усно в середовищі левітів. А втім, П’ятикнижжя цілком справедливо називають Мойсеєвим, бо саме Мойсей заклав основи Тори. В епоху Мойсея складено також низку гимнів (див. Вих. 15; Чис. 10:35), які увійшли до збірок «Книга Відважного (або Праведного)» і «Книга воєн Господніх», котрі, однак, до наших днів не дійшли.
Упродовж років переселення в Палестину за Ісуса Навина постали епічні оповіді про війни з ханаанськими царями, записані близько XII ст. до Р. X.
ЕПОХА СУДДІВ
У ХІІ-Х ст. до Р. X. тривала боротьба за володіння країною між різними народами (філістимлянами, мідіянами, хананеями, ізраїльтянами). Тоді ж створено легенди про народних вождів євреїв – суддів, цикл гимнів (див. Бут. 49; Чис. 23-24; Втор. 33; Втор. 26:5) і записано Книгу Заповіту – збірку Мойсеєвих законів (див. Вих. 20-23).
ЦАРЮВАННЯ ДАВИДА Й СОЛОМОНА
Близько 1000 р. Ізраїль створив багатонаціональну імперію під владою Давида (до неї належали, крім ізраїльтян і юдеїв, моавитяни, едомляни, аммонії, сирійці). За правління його сина Соломона, будівничого Єрусалимського храму, при царському дворі виникла корпорація літописців і книжників. Один із них склав близько X ст. до Р. X. збірник Священної Історії, яка починалася оповіддю про створення світу. До неї увійшли перекази про патріярхів і Мойсея. У науці цього єрусалимського автора називають Ягвістом (J). Його праця потім увійшла до П’ятикнижжя.
У тому самому столітті записано перші притчі та складено історію Давида й Соломона. Вона лягла в основу Книги Царств.
Давидові належить також декілька псалмів (зокрема – 18 [17], 30 [29], 32 [31]).
ІЗРАЇЛЬ І ЮДЕЯ ДО ПРОРОКІВ-ПИСЬМЕННИКІВ
Після смерти Соломона 928 р. до Р. X. його держава розпалася на два царства: Північне (Ізраїльське), яке проіснувало від 928 до 722 р., і Південне (Юдейське) (928-586). У Північному царстві написано другий варіянт Священної Історії, автора якої називають Елогістом (Е). З цього часу походять оповіді про пророків Іллю та Єлисея, а також літописи, частину яких уведено до Книги Царств.
ПРОРОКИ-ПИСЬМЕННИКИ
Першим пророком-письменником був Амос (VIII ст. до Р. X.), юдей, який проповідував у Північному царстві. Його молодшим сучасником був пророк Осія із Самарії. Обидва вони – найраніші біблійні автори, яким приписувані книги належать повністю. В Єрусалимі в VIII та на початку VII ст. пророкував Ісая. Він був творцем цілого напряму, або школи. Книга, яка називається іменем Ісаї, – це антологія, що складається з писань самого пророка та його учнів. Самому Ісаї в ній належать глави 1-11, 17-19, 22-23, 28-33. Глави 20 і 34-35, які містять епізоди з біографії пророка, взяті або з літопису, або з «житія» Ісаї.
На VIII ст. припадає також діяльність пророка Михея та створення однієї зі збірок Приповістей (гл. 25-30) і більшости так званих царських псалмів.
722 року Північне (Ізраїльське) царство загинуло. Центром релігійного життя стають Юдея та Єрусалим. Туди левіти-північани принесли текст Мойсеєвого Закону, який оприлюднено 622 р. На думку більшости біблістів, цей Закон тотожний основному текстові Второзаконня.
За часів благочестивого царя Йосії (640-609), ініціятора релігійної реформи, проповідували й записали свої пророцтва Софонія, Наум і Авакум. За його ж правління 625 р. розпочав свою діяльність пророк Єремія, автор великої книги. Його промови зібрав в одне ціле його учень (імовірно, Варух).
За правління Йосії почали складати третю Священну Історію (D), так звану Девтерономістичну. Її упорядник зібрав з повчальною метою оповіді про історію народу. Закінчено книгу вже в полоні близько 562 р. Вона охоплює Второзаконня, Книгу Ісуса Навина та Книги Царств у тому вигляді, який вони мають у нинішній Біблії.
Єремія був свідком агонії та загибелі Єрусалиму, який зруйнував 587 р. халдейський цар Навуходоносор II. Більшість народу відправили у вигнання, до Вавилону. Деякі юдеї подалися до Єгипту, куди разом із ними пішов і Єремія.
ЕПОХА ПОЛОНУ
У вигнанні юдеї не втратили своєї віри та національної самосвідомости. У цьому їм допомогли пророки й наставники, серед яких найбільше прославився Єзекіїль (пом. бл. 570). Книга Плачу та деякі псалми (137 [136], 51 [50]) походять із того самого часу.
Ще до вигнання книжники об’єднали першу й другу Священні Історії, у Вавилоні доповнили їх матеріалами зі священничих переказів (Р), і в такий спосіб постало П’ятикнижжя в його теперішній формі.
Близько 550 р. зродилася надія на звільнення: Вавилонові почав загрожувати перський цар Кир. Тоді проповідував один із найбільших пророків Старого Заповіту. Його ім’я залишилося невідомим, а писання увійшли в Книгу Ісаї, очевидно, тому, що анонімний пророк був послідовником його школи. У біблістиці цього пророка називають Девтеро-Ісаєю. Йому належать Іс. 40-55. Глави 56-66, імовірно, написав теж він, але вже після повернення з полону 538 р. Девтеро-Ісаї або його середовищу приписують, окрім того, Іс. 11:10-16; 13-14; 21:1-10; 34-35.
РЕСТАВРАЦІЯ
Після захоплення Вавилону юдеям дозволили повернутися на батьківщину. Повернулася лише частина народу, яку очолювали первосвященик Ісус і князь Заровавель. Пророк Аггей почав виголошувати 520 р. промови, в яких закликав відновити Храм. Одночасно з ним проповідував пророк Захарія, автор 1-8 глав Книги Захарії.
515 року посвятили другий Храм, але надії на незалежність країни не справдилися. Духовне життя народу в спустошеній Палестині поступово занепадало. Про це свідчить Книга пророка Малахії (V ст.).
ЗАКОННИКИ
445 року до Єрусалиму прибув юдей Неємія, урядовець перського царя. Він відновив міські стіни й спробував відродити релігійне життя, стежачи за дотриманням Закону. Допоміг йому в цьому книжник-священик Ездра, який приїхав із Вавилону. Ездра скликав в Єрусалимі народні збори, привів юдеїв до присяги, і вони поклялися неухильно дотримуватися заповітів Тори. Відтоді розпочинається строге відокремлення юдейства від чужинців. Реакцією на це стали Книга Рути та Книга Йони, які були спрямовані проти національної винятковости.
МУДРЕЦІ-КНИЖНИКИ
Між V і III ст. духовне керівництво народом переходить до рук мудреців-книжників. Їм належать біблійні писання, в яких ідеться про людське життя, про таємницю страждання, про моральні принципи Старого Заповіту. Мудреці були вільними від національної замкнутости, хоча й ревно оберігали основи віри. Вони написали Книги Йова (бл. 400 р.), Проповідника (бл. 300 р.) і Приповістей (в остаточній редакції). Останнім із мудреців був Ісус, син Сираха (бл. 180 р.).
Пророчу традицію продовжують у ті століття Йоіл, Девтеро-Захарія (Зах. 9-14) і апокаліптики школи Ісаї (Іс. 24-27).
Останню, п’яту, Священну Історію (Chr) створено близько III ст. до Р. X. До неї увійшли Книги Хронік та Книги Ездри і Неємії.
ЮДЕЙСТВО ТА ЕЛЛІНІЗМ
332 року Палестина потрапила під владу грецьких царів (спочатку – Олександра Македонського, потім – Птолемеїв і, зрештою, Селевкідів). За тих часів починається сувора боротьба за чистоту віри, якій загрожували еллінські спокуси. Книги Товита, Варуха та Лист Єремїї (написані між III і II ст.) мали на меті зміцнити моральні та релігійні ідеали юдейства, захищаючи їх від поганства.
168 року селевкідський цар Антіох IV почав жорстоко переслідувати послідовників релігії Старого Заповіту. Книги Писання спалювали, обряди заборонили, а Храм перетворили на поганське капище. Переслідувані черпали втіху з пророцтв Книги Даниїла, створеної близько 165 р. на основі давніх переказів і передбачень. Тоді ж, очевидно, написано й Книгу Юдити.
164 року юдеї повстали проти греків. Під проводом Юди Макавея вони досягли великих успіхів і за якийсь час здобули незалежність (бл. 140 р.). До того часу всю єврейську Біблію вже було завершено.
НА МЕЖІ ДВОХ ЗАПОВІТІВ
До 63 р. Юдея була незалежною, а потім потрапила під владу Риму. На ту пору юдаїзм уже розділився на низку течій, кожна з яких мала власні літературні твори. Здебільшого вони увійшли до числа апокрифів.
У середовищі фарисеїв постають Псалми Соломона, 2 Книга Макавеїв, перші талмудистські тексти; прихильник династії Хасмонеїв пише 1 Книгу Макавеїв; до кола есейських творів належать Книга Еноха, Заповіт дванадцяти Патріярхів і книги Кумранської секти.
В Олександрії юдеї створюють багату релігійну літературу. Йдеться про неканонічну Книгу Мудрости (бл. 50 р. до Р. X.), а також твори Філона й пророцтва Сивіли.
Більшість цих книг уже виходить за рамки суто біблійної традиції, але вони утворюють щось на зразок моста, який з’єднує Старий Заповіт із Новим. Месіянські очікування апокаліптиків, етичні вчення равинів і книжників створили ту атмосферу, яка передувала проповіді Євангелія.