Про початок людства та заснування старозавітної Церкви розповідають перші п’ять книг Біблії, які називають Торою, або Мойсеєвим П’ятикнижжям.
Священну Історію П’ятикнижжя ми будемо доповнювати текстами з інших книг Писання, щоб повніше розкрити старозавітне вчення про Бога, світ і людину.
На відміну від грецьких філософів, богонатхненні автори Біблії, ведучи мову про світотворення, не ставили собі за мету науково описати його.
Послуговуючись мовою східної поезії, вони звіщали Об’явлення про Бога як верховну Першопричину світу (див. Об. 4:11). Своєю лаконічністю біблійна оповідь різко відрізняється від поганських мітів, в яких неабияку роль відіграє художня фантазія. Книга Буття проповідує «Творця неба і землі, усього видимого й невидимого», використовуючи стислі, але сповнені глибиною і силою вислови. А втім, хоча це й богоодкровенна істина, сам людський розум якоюсь мірою може підвести до ідеї Божественної Першопричини (див. Рим. 1:19-20). А от питання про те, як конкретно відбувалося творення та за якими законами протікали ці процеси, належить уже до сфери природничого пізнання. Біблійне вчення не виключає жодної з можливих теорій космогенезу.
1) Божий задум щодо Всесвіту, втілений в образі Мудрости (Пр. 8:22-31)
«Мудрістю» в Ізраїлі спершу називали мистецтво керувати суспільством (див. 1Цар. 3:5-12). Пізніше під цим поняттям почали розуміти космічний лад, принцип розумности, закладений у структурі світу (див. Пр. 3:19). Зазвичай вважають, що текст про Мудрість створено в V ст. до Р. X.
2) Початок «Шестиденна» (Гексамерона) – оповіді про створення світу (Бут. 1:1)
Оповідь записано близько VI ст. до Р. X., але в усній формі вона існувала з глибокої давнини та, можливо, колись була літургійним текстом. Уже перші слова «Шестидення» проголошують єдність і абсолютність Творця, а отже, відкидають: а) політеїзм, б) пантеїзм, в) матеріалізм, г) дуалізм, ґ) поганське вчення про вічну матерію, яку Божество нібито лише впорядкувало. Слова «небо і земля» відповідають давньому шумерському «ан-кі», яке означало весь Усесвіт. Згідно з тлумаченнями учителів Церкви, «небо» – це духовний світ, а «земля» – матерія. Вжита в єврейському тексті назва Бога ЕЛОГІМ є формою множини від ЕЛОАХ (Бог). Це вказує на повноту Божественности, притаманної Творцю.
3) Хаос (Бут. 1:2)
«Земля була пуста та порожня» (євр. «тоху ва боху»). Останні два слова означають, що первозданна земля перебувала в стані хаосу. В Іс. 45:18 (у дослівному перекладі) ми читаємо, що Бог створив землю не «пустою» (євр. «ло-тоху»). З цього випливає, що хаотичний стан світу походив не від Творця, а вже був порушенням Його волі. Щось таємниче спотворило гармонію творіння.
«Темрява була над безоднею» – слово «безодня» (євр. теом, множ. теомот) співзвучне з вавилонським словом «Тіамат». Так називалася потвора Хаосу в халдейській мітології. Згадки про цього самого космічного дракона трапляються також і в оповідях інших народів (єгиптян, фінікійців, китайців). Він уособлював руйнівні сили, але водночас його вшановували як божественну істоту. У Біблії сили Хаосу теж зображені як потвора, яка, проте, вважається звіром (Левіятан, Рагав, Дракон. Іс. 51:9-10; Йов. 9:13, Пс. 74 [73]:13-14; 89 [88]:11; див. Об. 12:9; 20:2). Ця істота втілює в собі опір божественному ладові, який зродився в лоні духовного сотвореного світу (падіння Сатани. Див. Ів. 8:44; 1Ів. 3:8). Наприкінці часів ці демонічні сили зазнають поразки (Іс. 27:1; див. Ів. 12:31).
4) Перший день творення (Бут. 1:3-5)
1:3. «І сказав Бог…» Творення «словом» означає всемогутність Творця (див. Пс. 33 [32]:6; 2Пет. 3:5; Євр. 11:3). «День» у Біблії може означати будь-який відтинок часу (див. Пс. 90 [89]:4-5; 2Пет. 3:8). Так само й «вечір», і «ранок» у цьому випадку – умовні позначення початку й кінця певного періоду (земної доби ще не було). Згідно з Об. 10:6, час – це минуща властивість творіння, присутня лише в незавершеному світі. Творення відбувається в три етапи. Їх описано за законами паралелізму, притаманними східній поезії, у вигляді двох груп послідовностей: 1) світло; 2) твердь посеред води; 3) земні рослини; 4) світила; 5) водні тварини; 6) земні тварини і людина.
Лік часу від вечора до ранку відповідає найдавнішому вимірюванню часу, пов’язаному з пастушим способом життя, коли трудова діяльність починалася ввечері. 1:4. Антропоморфний, метафоричний вислів, який повинен означати, що у світобудові Бог відділяє «добре» (євр. «тов» – добре, корисне, гармонійне) від темного й хаотичного. Далі (вірші 10, 12, 18, 21, 25, 31) цей термін повторюється. Це вказує на гармонійну та досконалу природу того ладу, який Творець запроваджує у світі, котрий творить. Проте, як випливає з інших текстів (див. вище коментар до Бут. 1:2), хаотичне джерело, яке суперечить Божому задумові, заявлятиме про себе аж доти, доки повністю не запанує Божественна гармонія (див. Об. 21:1, де «море» – це синонім дракона й Хаосу). Те, що Бог під час створення бачить світ «вельми добрим» (див. 1:31), свідчить про Його споглядання світу поза часом, тобто у формі межової досконалости (яка можлива для створіння). Це той стан, який учителі Церкви називали «теозисом», обоженням створеного.
5) Від другого до шостого дня творення (Бут. 1:6-25)
Слово «сотворив» (євр. «бара») вживається лише тоді, коли йдеться про творення: а) Усесвіту як цілого (вірш 1), б) життя у водах (вірш 21) і в) людини (вірш 27). У решті випадків використано слово «аса» – утворив. Це вказує на особливий, творчий акт, який відбувався в ключові моменти світотворення. У тому, що Бог велить «воді» й «землі» породити живих істот, міститься вказівка на участь у творенні природних сил. Воно здійснюється за висхідною лінією – від простого до складнішого, від неживого до живого й, урешті, до розумного.
Установлення зв’язку між світилами та розділенням часу означає, що космічний лад проектується на земний. Розповідаючи про те, як Бог створив світила, біблійний автор у такий спосіб відкидає їхнє обожествлення, що було дуже поширеним у давніх культах.
6) Сотворення людини (Бут. 1:26 – 2:4 до слів «Як Господь Бог…»; Пс. 8)
Створенню людини передує особлива Божа думка («створімо»). Людину, на відміну від усієї природи, створено за образом і подобою Божою (ідеться про духовну сутність людини), її покликано бути вінцем світобудови та її володарем. «Спочив» означає кінець особливої творчої діяльности Бога. Проте сила Божа постійно підтримує світ. Без неї він знову перетворився б на ніщо (див. 2Пет. 3:7; Дії 17:28).
7) Творення як процес, що триває (Пс. 104 [103])
Про живий зв’язок, який завжди існує між Творцем і буттям створіння, див. Пс. 93 (92), 148; Ів. 5:17.
8) Друга оповідь про сотворення людини (Бут. 2:4-7)
Оповідь записано близько X ст. до Р. X. У ній у трохи іншій формі викладено те саме вчення, що й у «Шестиденні»; згідно з віршем 5, людина з’являється на пустельній землі, щоб стати трудівником на її просторах. Відсутність рослин означає, що до людини світ був незавершений і порожній без свого володаря – людини. 2:7. Дух Божий, що Його Бог вдихнув у людину, поставив її над усім тваринним царством. Під «земним порохом» треба розуміти живу матерію, в яку було вміщено дух.
Преподобний Серафим Саровський казав: «До того, як Бог вдихнув в Адама душу, він був подібний до тварини» («О цели христианской жизни», 1914). «Була, – пише єпископ Теофан, – тварина в образі людини, з душею тварини. Потім Бог вдихнув у неї дух свій, – і тварина стала людиною» («Письма», 1898). Дарування людині «образу й подоби» (у тексті Біблії це, очевидно, синоніми) встановлює глибокий внутрішній зв’язок між нею і Богом (див. 1Ів. 4:13); слово «людина» (євр. «адам») походить від слова «земля» («адама»). Це – нагадування про те, що людину піднесено на вершину світобудови «з пороху», що тіло її складається з тих самих елементів, що й земля в неї під ногами. За словами Григорія Ниського, Адам не так окрема особа, як Усечоловік, цілокупна душа всього людства («Про влаштування людини», XVI).
9) Едем (Бут. 2:8-15)
2:8. «І насадив Господь Бог…» У цьому та в інших схожих місцях автор Біблії, за словами Золотоустого, «використовував грубі висловлювання, ведучи мову про людську неміч» («Бесіди на Буття», XV, 2). Автор, пояснює Золотоустий, «звертався до людей, які не могли почути Його так, як це можемо ми» (там само, XII, 4). Слово «Едем» (євр. Еден) походить, імовірно, від месопотамського «едіну» – рівнина. Згідно з тлумаченнями учителів Церкви, «Едем» передусім означає духовний стан людини, її здатність до безпосереднього спілкування з Богом (св. Григорій Богослов. «Піснеспіви таємничі», Слово 7). 2:9. «Дерево Життя» – поширений на Сході символ божественности й безсмертя. «Якби наші прабатьки, – каже преподобний Єфрем Сирійський, – підкорилися заповіді, то Бог став би для них пізнанням добра та життям, і вони піднеслись би до насолоди споглядання, яке міститься в Дереві Життя, котре є Богом» (св. Єфрем Сирійський. «Тлумачення на Буття»), Географія Едему умовна: чотири річки відповідають чотирьом сторонам світу. А те, що серед них згадано халдейські річки, свідчить про зв’язок оповіді з давніми вавилонськими легендами. За біблійних часів Вавилонію нерідко називали центром світу. В історичному плані ці терени можна вважати колискою цивілізації. 2:15. «Порати його й доглядати…» – слова, які вказують на те, що людина відіграє в природі творчу роль.
10) Дерево Пізнання (Бут. 2:16-17)
Слово «пізнати» (євр. «яда») у Біблії нерідко означає «вміти», «володіти», «мати» (див. Бут. 4:1; 1Сам. 16:18; Йов. 32:22; Іс. 29:11). Словосполучення «добро й зло» – це ідіома, яка означає «все» (див. Бут. 24:50; 31:24,29; 2Сам. 13:22; 14:17). Тому дерево пізнання добра й зла можна розуміти як символ влади над світом, але не тієї влади, яку дарує Бог, а тієї, на котру людина могла б претендувати незалежно від Нього. Апостол Павло протиставляє свавілля людини, яка порушила заповідь, добровільній покорі Богочоловіка, що прийняв «вигляд раба» (Фил. 2:7).
11) Двоє – одне тіло (Бут. 2:18-25)
2:18. «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім…» – слова, що вказують на соціяльну природу людей. 2:19. Надання імени в давньосхідній практиці означало прояв влади. Отож тут викладено те саме вчення, що й у Бут. 1:26 (див. Євр. 2:5-9). У вірші 20 слово Адам уперше вжито без артикля, як особове ім’я. Це означає, що особистісне начало відіграє в людині неабияку роль. 2:21. «Ребро» – символ тісної близькости тих, хто стає «одним тілом» (див. Мт. 19:6). 2:23. «Вона чоловіковою буде зватися…» – гра слів, єврейською чоловік – «іш», жінка – «іша».