Роботу в Міністерстві юстиції я отримала випадково, навіть, можна сказати, по блату. Пігулковому. Того дня я прогулювалася вулицею Карла Маркса (ще трохи – і вона почне зватися вулицею Архітектора Городецького). Я побачила, як майже сповзає стіною літній чоловік, підбігла, вислухала його слабке шепотіння, дістала зі своєї сумочки таблетки валідолу і, як він стверджував, врятувала його життя.
Я допомогла йому зайти до явно урядового приміщення, провела до кабінету. Ми розмовляли, я сказала, що закінчила і де зараз працюю, а він розповів про те, що працює в управлінні кримінального законодавства, процесу й правосуддя Міністерства юстиції. Тоді я не уявляла, що за тиждень також буду працювати в цьому міністерстві.
Під час нашої розмови до кабінету ввійшла вродлива жінка з сірими майже прозорими очима, і чоловік почав розповідати їй, як відбувалося його відрядження у Франції, чого нового дізнався і в галузі кримінальної юстиції, і в галузі виноробства. Ми сміялися, він почастував нас привезеним вином.
Потім він запитав її, чи є в міжнародному управлінні вакансія для гарного юриста, що знає мову. Посада виявилася найнижчою, але ця пригода настільки мене захопила, що за кілька днів я принесла свої документи до відділу кадрів. На роботу мене оформлював хлопець, із яким ми потім здружилися і дуже довго працювали разом, навіть коли полишили Мінюст.
Так завдяки валідолу я отримала досвід державного службовця. Цікаво, що моя мама завдяки анальгіну отримала собі чоловіка, мого тата, в якого боліла голова, якому дуже подобалася мама, і він наважився попросити в неї пігулку. І ця пігулка в мами була. Ані я, ані вона не пам’ятаємо, як і чому ці пігулки взагалі опинилися в наших сумках. Мабуть, доля.
* * *
Моя подруга однією з перших купувала власне житло. Гроші ми збирали всі разом, усі вибирали помешкання, потім так само колективно визначатимемося зі шпалерами, меблями, посудом. Перша справжня квартира! Абсолютно нова, у новому будинку.
Процес купівлі-продажу мав відбуватися пізно ввечері в приміщенні банку. У мене була місія – взяти з нашого офісного сейфу гроші та принести їх на місце оформлення правочину. Справжня готівка, тисячі в доларах. Почувалася, наче наркоторговка. Грошей на таксі не було. Я зітхнула, згребла гроші до наплічника і пішла. Іти довелося не дуже довго, але за цей час я вигадала кілька чудових ситуацій, відповідно до яких у мене могли забрати скарб. І дуже здивувалася, коли цього не сталося.
Купюри рахувалися, всі трохи нервували – і ми, і присутня власниця з чоловіком, і нотаріус. Коли гроші майже були підраховані й перевірені на справжність, усіх трохи попустило, і нотаріус уважно на мене подивилася й сказала: «А ваше обличчя видається мені дуже знайомим».
Я сиділа в красивій позі, нога на ногу, а ще продовжувала уявляти себе не знати ким, тому спокійно, навіть манірно відповіла: «Звичайно, я ж відома фінансова аферистка». О, як звучала ця тиша. Як звучав цей переляк. Потім подруга мені сказала, що кілька разів думала як мене вбити.
А тоді я усміхнулася й почала говорити, що це – жарт, що я працювала в Міністерстві юстиції, і ми могли перетинатися на будь-якій нараді, у будь-якому управлінні, нотаріус заспокоїлася, власниця проданої квартири, що також була нотаріусом, теж заспокоїлася.
А я знову подумала про штампи. Урядова структура, кілька названих знайомих прізвищ чиновників – і в людини абсолютно зникли всі підозри. А хіба не так поводилася б справжня фінансова аферистка? Та саме так. Тому треба бути пильними, а також стежити за власним язиком, навіть коли він ну ду-уууу-же хоче пожартувати.
* * *
В одному медичному центрі, де я обслуговувалася, мені порадили остеопата. Уважну професійну дівчину, яка вміла слухати кістки. Дуже цікаво було за нею спостерігати. Вона попросила мене принести знімки МРТ моєї спини, щоби краще відчувати, як зі мною працювати далі, бо на спині було багато чого нажитого за прожиті роки: травми, грижі, вивихи.
Удома я ледь знайшла запаковані знімки, разом із лікарем розпакували, вона уважно роздивляється. Я бачу, що вона довго крутить їх у руках, на світло, від світла, перевертає.
Потім запитує мене: «Слухайте, що у вас зі спиною, така вродлива жінка, що ж це таке? Мені здається, що я ніколи такого не бачила, просто не в силах зрозуміти, як таке може бути…».
Я усміхаюся і кажу, що зовні жінка може бути вродливою, але що там всередині – хіба може хтось знати. Потім починаю мугикати про підлітковий сколіоз, заняття музикою, спортом і як то все позначається на хребті. Потім знову розповідаю про грижі, про те, як мною займалися мануальні терапевти, про те, що зараз спина почувається краще.
Вона ще раз дивиться на знімки, питає: «Але, слухайте, а вас що клали на бік?». Я кажу ні, яке там, це ж МРТ, воно як крематорій, вкладаєшся, і тебе туди засовують. Я точно не ворушилася і не вкладалася на бік, це заборонено.
Вона просить, щоб я вклалася на живіт. Промацує мені спину, знову дивиться на знімки. З’ясовує, як я заробила найбільшу грижу. Кажу, що підіймала свого французького бульдога, щоби вимити йому лапи.
І тут вона каже: «Вибачте, можна я поставлю вам ідіотське питання?».
Я кажу: «Звичайно! Я люблю ідіотські запитання». Вона продовжує: «А ви часом своєму собаці не робили рентгенів? Або МРТ?».
І тут до мене дійшло. Так, остеопат Марина дивилася на куприк мого собаки Пуззі. На його куприк і грудину, і, звичайно, його було вкладено на бік.
Як ми реготали. Вона зізналася, що вперше побачила скелет пса. І все ніяк не могла повірити, що така сама побудова може бути в мене, жінки, що має зріст метр сімдесят і цілком нормальну статуру. І як мені було соромно, у мій наступний візит я подарувала Марині брошку у вигляді бабки, ми з нею говорили про те, що це її улюблена комаха.
Коли я сиділа в приймальні й чекала на сеанс, до мене підійшов мій лікар-гомеопат і суворо сказав: «Ти ж це спеціально утнула, так? Ти ж письменниця та сценарист!». Які незаслужені підозри! Ні, я спеціально цього не планувала, таке і не сплануєш, коли я поверталася додому зі знімками Пуззі в руках, я трусила носом від сміху й сорому.
Однак. Я справді письменниця та сценаристка, тому не написати про цей випадок із життя не змогла.