Почати писати – це як схопити вірус. Одного дня раптом розумієш, що хвороба таки тебе наздогнала і тепер не відпустить, поки не сядеш і не напишеш. А коли сядеш і почнеш писати, виявляється, що це процес нескінченний, бо кожен наступний варіант викликає все більше сумнівів, а кожен попередній десятки разів відкидається, переписується, знову приймається й знову відкидається. Врешті ставиш крапку й розумієш, що стало лише гірше, бо текст, в якому вже нічого не можна змінити, видається в сотні разів безнадійнішим, ніж той самий текст, але з потенційною можливістю змін. Отак сидиш, чекаєш, що попустить, а насправді лише плекаєш свій вірус і розумієш, що вилікувати його вже ніколи не вдасться. Гірше від того, щоби стати письменником, може бути лише можливість стати письменницею.
Ще зі школи мене лякали тим, що всі гуманітарії, а ще гірше – митці – це люди, які опустилися й стали алкоголіками замість щодня вбирати костюми з краватками й іти в офіси. Аби уникнути цієї сумної долі, треба краще вчити математику. І в школі я справді непогано знала математику, особливо алгебру. Це було, зрештою, значно цікавіше, ніж писати твори на тему, чому ревуть воли. Тож коли моя вчителька математики дізналася, що я обрала філологію як майбутній фах, то була дуже здивована. Та й усі домашні лякали мене непривабливими перспективами такого рішення. Може, треба було їх послухати. Але я таки пішла на філологію, не подумавши про те, що після цього доведеться навчати дітей української мови за все тією ж шароварно-рустикальною програмою. А що може бути страшніше? Уже на першій педагогічній практиці я зрозуміла, що даремно знехтувала математикою. Та було пізно.
Аби хоч якось урятуватися від школи, я пішла в журналістику – це був компромісний варіант. І доволі довго працювала в регіональній пресі, намагаючись писати про культуру, аж поки це цілковито не втратило економічний сенс. Паралельно перекладала й писала художні книжки, що від самого початку не мало жодного економічного сенсу. Ну і врешті сталося так, як і прагнули батьки й учителька математики: зараз я таки працюю в ІТ-фірмі. Тепер думаю, що якби свого часу замість філології обрала математику, то могла би більше заробляти в цій сфері й менше нервуватися, читаючи неграмотні тексти в різних паперових і електронних виданнях.
Та, зрештою, не так уже й суттєво, чим письменники заробляють на життя, якщо їм не вдається жити саме з писання. А жити з писання вдається мало кому, здебільшого доводиться підробляти різними дотичними до писання заняттями: їздити по презентаціях, стипендіях, писати публіцистичні та есеїстичні тексти для періодики. Або писати книжки, які добре продаються, а не ті, які писати справді хочеться. І часто це не менш обтяжливо, ніж заробляти в зовсім іншій сфері.
Тому мені іноді навіть подобається вважати писання чимось на кшталт хобі, це часто не лише йде на користь текстам, а й дає значно більше задоволення. Від ненаписаного тексту точно ніхто не постраждає. Від неопублікованого – тим більше. Читач, якого ви раз розчаруєте, більше не візьметься читати ваш текст. А тим часом тексти можуть визріти й стати справді добрими.
Мені цікаво спостерігати за тим, як міняється в Україні сприйняття письменників публікою. Від звичного радянського, коли письменник – це бронзовий монумент або портрет у рушничках, – до нормального, коли письменники – це звичайні живі люди, книжки яких купують, аби читати, а не просто стирати з них пил по вихідних. Зрештою, схожий процес відбувається й у сприйнятті культури загалом – поволі з’являється усвідомлення, що це не лише ритуально-обрядовий цикл застільних колядок, щедрівок, вишиванок і пампухів, а якийсь живий процес, що змінюється, розвивається, потребує осмисленої реакції.
Пригадую, колись німецький письменник Інґо Шульце під час візиту на Львівський форум видавців захоплювався тим, як добре бути поетом в Україні – натовп намагається потрапити серед ночі на поетичні читання. У розмові він зізнався, що якби народився не в Східному Берліні, а в Західному, то точно ніколи не став би письменником, бо таке рішення прирекло би його на голодне виживання. А в соціалістичному ще тоді Східному Берліні бути письменником було престижно й вигідно. Якось схоже це відбувалося й у нас, тож покоління, яке вступало в Спілку письменників ще за радянських часів, цілком могло розраховувати на кон’юнктуру й певні матеріальні вигоди. Врешті-решт, уся ця система одержавленої культури нікуди не поділася й продовжує фінансуватися з бюджетних коштів. Було би кльово колись реформувати її й створити на цій основі сучасні інституції літературного менеджменту. Наприклад, як «літературні будинки», що існують в Європі. Це осередки літературного життя, в яких розміщені бібліотеки, книгарні, кав’ярні, місця, де відбуваються цікаві події й де письменникам надаються стипендії для реалізації творчих проектів. Там працюють фахові літературні менеджери, які формують програму заходів, дбають про рекламу й реноме. І це не має нічого спільного з «офіційною культурою» в кічово-шароварному українському розумінні цього слова.
Коли я відчула себе письменницею? Певно, це сталося так, як трапляється з наркоманами: не тоді, коли ти перший раз вирішуєш це зробити, а тоді, коли вперше ловиш кайф і розумієш, що схочеш іще такого ж кайфу. Писання – це найважча з усіх знаних мені робіт, і якби не узалежнення від задоволення, яке отримуєш, коли таки вдається перебороти себе саму, то займатися цим було би неможливо. Коли читаєш текст і розумієш, що, попри численні недоліки, щось таки в ньому тобі вдалося.
Можна, звичайно, припинити, не писати, почати робити щось інше, але задоволення, яке ти отримуєш від усього іншого, є незрівнянно меншим, ніж задоволення від писання. Тебе все одно тягне на ці важкі наркотики. Нічим не можна замінити радості відчуття, що ти можеш із нуля створити текст, в якому цілком автономно функціонуватиме свій міні-світ, який зацікавить ще когось, уплине на чийсь настрій, змусить дочитати до кінця.
Зараження хворобою писання є тривалим процесом. Теперішнім дітям, напевно, це менше загрожує, бо вони виростають на планшетах, мультиках. Для них букви вже виглядають як щось дуже архаїчне. У кращому випадку вони слухають аудіокниги. Але і в аудіоформаті, як я дуже часто помічала, одні книги «спрацьовують», а інші – зовсім ні.
Книжка – це насамперед дуже затишний процес. Моє найтепліше дитяче враження – це можливість прийти додому після школи й сісти пити чай із бубликами й читати грубу книжку. Повільне читання дуже затягує – ти можеш поринути в книжку й забути про все. Тепер діти так поринають у комп’ютерні ігри, і їм так само в якийсь момент хочеться спробувати самостійно створити новий світ, нову гру, нову реальність, правила якої визначатимуть вони самі. Але задоволення від гри й насолода від читання сильно відрізняються. Світ, зображений у хороших книжках, – значно складніший, цікавіший і багатший на деталі, ніж світ навіть найскладнішої комп’ютерної гри, яка дає лише зовнішнє зображення й можливість виконувати найпростіші рухи. Персонажі гри не можуть відчувати, думати, страждати чи радіти. Тож це сам по собі нудніший і прісніший світ.