«Після того призначив Господь і інших Сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти. І промовив до них: Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє. Ідіть! Оце посилаю Я вас, як ягнят між вовки. Не носіть ні калитки, ні торби, ні сандаль, і не вітайте в дорозі нікого. Як до дому ж якого ви ввійдете, то найперше кажіть: Мир дому цьому! І коли син миру там буде, то спочине на ньому ваш мир, коли ж ні – до вас вернеться. Зоставайтеся ж у домі тім самім, споживайте та пийте, що є в них, бо вартий робітник своєї заплати. Не ходіть з дому в дім. А як прийдете в місто яке, і вас приймуть, споживайте, що вам подадуть. Уздоровлюйте хворих, що в нім, промовляйте до них: Наблизилося Царство Боже до вас! А як прийдете в місто яке, і вас не приймуть, то вийдіть на вулиці його та й кажіть: Ми обтрушуємо вам навіть порох, що прилип до нас із вашого міста. Та знайте оце, що наблизилося Царство Боже! Кажу вам: того дня легше буде содомлянам, аніж місту тому!
Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо! Бо коли б то у Тирі й Сидоні були відбулися ті чуда, що сталися в вас, то давно б вони покаялися в волосяниці та в попелі! Але на суді відрадніш буде Тиру й Сидону, як вам… А ти, Капернауме, що до неба піднісся, аж до аду ти зійдеш! Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною, хто ж погорджує Мною погорджує Тим, Хто послав Мене.»
Одного разу під час спільного обіду мій друг розповів мені, як у нього певний час тому серйозно захворів його син-підліток. Тижнями він водив його по лікарях і фахівцях, і всі вони були в розгубленні. Нарешті, він прийшов до одного літнього лікаря, який розібрався в симптомах. «Негайно покладіть його в лікарню, – сказав він. – Завтра ж оперуватимемо». Він виявив у хлопчика пухлину мозку, яку видалив з великою майстерністю без якоїсь шкоди для здоров’я. Прочекай вони ще день – і було б вже пізно.
Щось схоже відчувається в розповіді про те, як Ісус посилає перед Собою другу групу учнів. Тепер, коли Ісус посилає вісників у ті місця, що збирається відвідати, це викликано крайньою необхідністю. Він знає, що вже не повернеться; якщо люди не визнають Його місії і цього разу, то буде вже пізно. Він – останній глашатай перед тією великою катастрофою, яку накличуть на себе все ті, хто не приймуть Його. Якщо люди відкинуть Його і тепер, то попереджень вже не буде. Якщо вони зволікатимуть з ухваленням рішення, то можуть спізнитися.
Про місію сімдесяти учнів розповідає тільки Лука, і тут є дві загадки. По-перше, у деяких рукописах стоїть «сімдесят два», а не «сімдесят», і було багато суперечок про те, яке з цих чисел вважати достовірним. По-друге, ким би не були ці обрані, чому вибрано (Ісусом або ж Лукою) саме це число? Чи немає в ньому символічного сенсу?
Відповідь на обидва запитання може бути такою: Лука знову підкреслює схожість Ісуса з Мойсеєм. Саме Мойсей одного разу обрав 70 старійшин Ізраїлю, яким було дано сповнитися Духом Божим і тим самим допомогти Мойсеєві вести ізраїльтян (Чис. 11:16,25). У цьому випадку, як і в Лк. 9:49-50, ми бачимо двох чоловік, що не належали спочатку до сімдесяти обранців, але які також отримали Духа – що багатьох шокувало. Напрошується думка, що Ісус посилає людей, які допоможуть Йому вести народ у новому Виході.
У першому, старозавітному, Виході ізраїльтяни ремствували, бунтували і не бажали йти тією дорогою, яку прокладав Бог. Це, фактично, послужило головною причиною того, що Мойсеєві знадобилася додаткова допомога. Так і в Ісусовій справі: багато, а то і більшість Його сучасників просто не хотіли нічого знати. Незважаючи на всі зцілення, на силу і здоровий глузд Його вчення, шлях, що запропонував їм Ісус, як той, що вів до істинного Божого Виходу, був просто не тим шляхом, який вони бажали. Так було з найпершої Його проповіді в Назареті; і так само буде до Його останніх днів в Єрусалимі.
Саму суть Його заклику складала звістка про примирення. «Мир дому цьому» – так мали говорити Його посланці, щоб побачити, до «сина миру» вони прийшли чи ні. Сучасники Ісуса в більшості своїй миру не хотіли – миру зі своїми традиційними ворогами-самарянами (про яких у цьому розділі буде сказано дещо пізніше в одній з найзнаменитіших Ісусових притч), миру з ненависними римлянами, які вселяли жах. Вони хотіли загальної війни, яка швидко допомогла б їм відновити Божу справедливість і позбутися від ворогів раз і назавжди.
Але Ісус дивився на Царство Боже докорінно протилежним чином. З Його позиції ідея протистояння злу за допомогою зла була подібна до бажання древніх ізраїльтян повернутися в Єгипет. Багато юдейських рухів вже вставали на шлях насильства, що призводило до катастрофічних наслідків. Але неприйняття Ісусом такого шляху не ґрунтувалося на одних лише прагматичних судженнях. Воно виростало безпосередньо з Його пізнання Бога Ізраїлю як Бога благодаті і безмірної любові. Цілюща і життєдайна сила Ісуса виходила саме від Бога; Царству такого Бога Він присвятив усього Себе.
Тому Його вісники повинні були нести людям не лише застереження, але і привітне запрошення. Відмовитися від цієї звістки означало накликати на себе біду протистояння самому Богові; а це зазвичай ставилося в провину язичникам. Суд, який уразить міста Хоразін і Віфсаїду в центральній Галілеї, а також і місто Ісуса – Капернаум, буде жахливіший, ніж суд над нечестивими містами Старого Завіту, але цей суд прийде не у вигляді вогню, що сходить з неба. Він прийде у вигляді римського вторгнення і розгрому. Римський бич, призначений для бунтівників, виявиться прямим підсумком зречення народу Божого від шляху миру.
Цим пояснюються ті невідкладність і суворість, з якими Ісус посилає попереду Себе сімдесят учнів. Вони не пропонували народу нової релігії, яка внесла б в їх життя затишок. Вони пропонували народу останній шанс зійти із згубного шляху Ізраїлю і встати на Божий шлях миру. Царство Боже – суверенне і рятівне правління Бога, бажаючого охопити Свій народ любов’ю і зробити його новим творінням, – наблизилося до людей. Ісус йде в Єрусалим, щоб позбавити влади сили зла. Тепер відкинути Його – або навіть Його вісників – означає відректися від самого Бога.