«І прийшло їм на думку: хто б найбільший з них був? А Ісус, думку серця їх знавши, узяв дитину, і поставив її біля Себе. І промовив до них: Як хто прийме дитину оцю в Ім’я Моє, Мене він приймає, а як хто Мене прийме, приймає Того, Хто послав Мене. Хто бо найменший між вами всіма, той великий!
А Іван відповів і сказав: Учителю, ми бачили одного чоловіка, що Ім’ям Твоїм демонів виганяв, і ми заборонили йому, бо він з нами не ходить. Ісус же йому відказав: Не забороняйте, бо хто не проти вас, той за вас!
І сталось, коли дні вознесення Його наближались, Він постановив піти в Єрусалим. І Він посланців вислав перед Собою. І пішли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночівлю Йому приготовити. А ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму. Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив. А Він обернувся до них, їм докорив та й сказав: Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губить душі людські, а спасати! І пішли вони в інше село.
І сталось, як дорогою йшли, сказав був до Нього один: Я піду за Тобою, хоч би куди Ти пішов. Ісус же йому відказав: Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має ніде й голови прихилити! І промовив до другого Він: Іди за Мною. А той відказав: Дозволь мені перше піти, і батька свого поховати. Він же йому відказав: Зостав мертвим ховати мерців своїх. А ти йди та звіщай Царство Боже. А інший сказав був: Господи, я піду за Тобою, та дозволь мені перш попрощатись із своїми домашніми. Ісус же промовив до нього: Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!»
Найзнаменитіший пам’ятник ранньої англійської літератури – це Кентерберійські оповідання Джефрі Чосера. Коли ми читаємо їх сьогодні, ми знаходимо в них яскраву і барвисту панораму життя Англії XIV ст., незвичайні описи найрізноманітніших людей тієї епохи з їх радощами і печалями, вадами і чеснотами. Створюється враження, ніби ми знали цих людей особисто.
Але в книзі Чосера є одна особливість – мотив спільної подорожі[*], який зачаровував його сучасників, а для нас є чимось тривіальним. Річ у тім, що люди в ту епоху майже нікуди не їздили, паломництво в ті часи було настільки ж незвичайною справою, як для нас політ на місяць. Подорожі звикли вважати розкішшю, дозволити яку можуть небагато. Ще зовсім нещодавно, у XIX столітті, лише дозвільні англійські багачі мали в розпорядженні гроші і час, щоб відвідувати Європу і милуватися її краєвидами. У світі Чосера, як, втім, і у всьому світі і у всі часи, більшість людей зовсім не подорожували. Багаті, у яких були коні, могли долати чималі відстані – але і вони рідко це робили, зважаючи на всілякі небезпеки. Усе своє життя вони сиділи на одному місці, поряд з такими ж сусідами.
Те ж саме було властиве і більшості людей у світі, де жив Ісус, але з однією важливою обмовкою. Юдеї, що жили в Галілеї, регулярно здійснювали одну і ту ж поїздку: паломництво в Єрусалим (на 3-4 дні шляху). І будь-який юдей, де б він не був, міг би розповісти про велику подію Виходу, коли його предки йшли з Єгипту в Землю Обітовану. А окрім цього він міг би розповісти і інші біблійні історії – про царів і пророків, про стосунки між Богом і Ізраїлем у минулі дні.
Про все це пам’ятає Лука, розповідаючи нам про те, як Ісус зібрався йти в Єрусалим, де (як ми читаємо у вірші 31) «Він мав докінчити». Тоді ще не настав час для загальноприйнятого паломництва, і подорож, що починається в Лк. 9:51, триватиме – якщо врахувати центральну композицію Євангелія Луки – аж до Лк. 19:41; але віднині Єрусалим стає метою, і Ісус весь час перебуває в русі. Інша велика книга Луки, Дії Апостолів, теж включає безліч довгих подорожей (поїздки апостола Павла, що мають своєю кінцевою метою Рим). Мандрування у відповідь на Божий заклик – у Луки це одна з головних християнських чеснот. Сюди ж входить і слідування за Ісусом.
Що ж стосується слідування за Ісусом, Лука відразу дає зрозуміти, що ця справа не з легких. Перш ніж рушити в дорогу, учні влаштували суперечку один з одним – хто з них більший. Яка б справа не планувалася, люди виявляють у зв’язку з нею власні амбіції, і перш ніж почати її, слід спершу розібратися з ними. Навіть якщо проблема потім повториться, її рішення треба позначити вже зараз. Учні повинні раз і назавжди утямити, що Боже Царство не обмежується їх маленькою групою, але поширюється на багатьох незнайомих для них людей. Усе не так прямолінійно, як вони вважали.
Коли вони рушають у дорогу, Ісус «посилає посланців» (це ж значення в слова «ангел») «перед Собою». Лука хоче нам нагадати, що цей шлях – дійсно шлях Виходу: у самій Книзі Вихід (23:20) Бог каже: «Ось Я посилаю Ангола перед лицем твоїм», який введе народ у Землю Обітовану. Але тут, у Євангелії, – новий Вихід: пророк Малахія (3:1) провіщає, що Бог пошле ангела, або вісника, перед Собою, щоб, коли Бог прийде судити і рятувати, люди були готові до цього. Усі ці мотиви вбудовані в нову і незвичайну подорож Ісуса. Вона прокладає дорогу до істинної Землі Обітованої; ту дорогу, по якій сам Бог повертається до Свого народу.
А Яків з Іваном зайняті лише тим, що приміряються до ролі Іллі в Старому Завіті. Зустрівши опозицію, вони готові призвати вогонь з неба, щоб він винищив супротивників, як зробив Ілля (2 Царів 1:10-12). Але Ісус йде іншим шляхом. Його шлях – це не звитяжний хід, що змітає будь-який опір. Це рух вперед в утвердженні Євангелія Царства. З Лк. 4 ми знаємо, що це Євангеліє несе в собі звістку про любов і благодать, причому настільки сильною, настільки несподіваною і настільки масштабною, що багатьох вона просто шокує.
Звістка ця шокує навіть тих, хто вважає похвальною справою йти за Ісусом. Люди, які говорять з Ісусом на Його шляху, подібні до зерна, посіяного в кам’янистий ґрунт або в терня (Лк. 8). Вони хочуть йти за Ним, але ставлять при цьому умови. Чи готові вони все кинути і йти за Ним? Поховати батька вважалося для юдея священним обов’язком і синівським обов’язком; але Ісус каже, що навіть це другорядне в порівнянні із закликом йти за Ним і сповіщати Царство Боже.
Цей заклик – йти вперед разом з Ісусом – виразно і ясно звучить в останньому вірші євангельського уривка. Сьогодні, коли землеробство не поширене так широко, як у ті давні часи, люди не завжди можуть зміркувати, що станеться, якщо провести плугом борозну, а потім озирнутися назад, щоб подивитися, як вийшло. Навіть якщо ти побачиш, що ділянка борозни позаду тебе вийшла пряма, наступна ділянка борозни запросто може виявитися кривою, раз ти дозволив собі озирнутися, йдучи за плугом. Можна навести і інші образи. Коли співаєш пісню, не можна з’ясовувати, чи вірно ти узяв попередній рядок. Потрібно зосередитися на наступному. Якщо ти в дорозі, то тобі потрібна така карта, яка покаже, куди тобі йти далі, а не та, що покаже вже пройдений тобою шлях.
Питання, поставлене перед нами, набуває нової сили. Куди Ісус закликає нас йти – не вчора, але завтра? Чи готові ми йти за Ним, куди б Він не пішов?
[*] Усі оповідачі Чосера їдуть у містечко Кентербері на поклоніння труні англійського святого Фоми Бекета. На шляху в Кентербері вони зближуються і, щоб прикрасити шлях, змовляються розповідати кожен по дві історії. – Прим. ред.