«Ішло ж з Ним багато людей. І, звернувшись, сказав Він до них: Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм! І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм! Хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, чи має потрібне на виконання, щоб, коли покладе він основу, але докінчити не зможе, усі, хто побачить, не стали б сміятися з нього, говорячи: Чоловік цей почав будувати, але докінчити не міг… Або який цар, ідучи на війну супроти царя іншого, перше не сяде порадитися, чи спроможен він із десятьма тисячами стріти того, хто йде з двадцятьма тисячами проти нього? Коли ж ні, то, як той ще далеко, шле посольство до нього та й просить про мир. Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм. Сіль добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її? Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!»
Уявіть собі політика, що стоїть за трибуною і звертається до натовпу. «Якщо ви збираєтеся голосувати за мене, – каже він, – то ви проголосуєте тим самим за втрату своїх будинків і сімей; ви попросите більших податків і меншої платні; ваше рішення відніме у вас все те, що ви найбільше любите! Ну що ж, вперед – хто за мою кандидатуру?» Натовп навіть не намагатиметься перервати його виступ і засипати питаннями, а вже тим більше закидати його гнилими помідорами. Люди просто будуть збентежені. З чого це раптом хтось намагається рекламувати себе таким от чином?
Але хіба це не те ж саме, що робить Ісус у цьому дивовижному уривку? «Хочете бути Моїми учнями? Що ж, тоді навчіться ненавидіти свою сім’ю, відмовтеся від свого майна і будьте готові до жахливої смерті!» Прямо скажемо, у такий спосіб навряд чи знайдеш друзів і вплинеш на народ.
Але почекаємо хвилинку. Припустимо, що перед нами не політик, а начальник великої експедиції, що прокладає шлях через високі і небезпечні гори, щоб надати невідкладну медичну допомогу жителям села, відрізаного від решти світу. «Якщо ви хочете йти далі, – каже начальник, – вам доведеться залишити тут свою поклажу. Стежка далі занадто крута, щоб нести все це барахло. Можливо, ви його більше не знайдете. Отже краще відправте додому прощальні листівки; маршрут очікує небезпечний, і багато хто з нас, швидше за все, не повернеться». Це ми можемо зрозуміти. Нам, можливо, неприємно це чути, але ми все-таки бачимо в цьому сенс.
І, отже, ми можемо зрозуміти, що Ісус більше схожий на другий персонаж, ніж на перший. Якщо християнство часто, і цілком справедливо, асоціювалося з тим, що ми називаємо «сімейними цінностями», вимога «зненавидіти» своїх батьків, дружину, дітей, сестер і братів викликає шок; але з наступною фразою настанови, що закликає зненавидіти самого себе і бути готовим до ганебної смерті («звалити на себе свій хрест» у світі Ісуса було зовсім не просто красномовним виразом!), ми починаємо розуміти, у чому тут справа. Ісус не заперечує важливість тісних сімейних уз і нічого не має проти похвального бажання жити в мирі з родичами. Але коли має відбутися невідкладне завдання, як от тепер, усе, включаючи власне життя, має бути поставлене на карту заради Царства.
Те ж саме відноситься і до питання про майно. Багато послідовників Ісуса – тоді і тепер – мали і мають домівки і землі і не відчувають необхідності відмовлятися від них. Але готовність до такої відмови є знак, що людина усвідомила серйозність заклику йти за Ісусом. Час від часу когось з нас можуть призвати буквально залишити все і відгукнутися на якусь нову невідкладну ситуацію. Якщо ми не готові до цього, ми подібні до будівельника вежі чи заколотника війни, які не продумали як слід свої дії.
Ці два образи, будівництво і війна, самі по собі в Ісусові дні несли таємне попередження. Найважливішим будівельним проектом Його часу був, звичайно, єрусалимський Храм: Ірод Великий розпочав великомасштабну програму з його реконструкції і прикрашання, а його сини і спадкоємці продовжили цю справу. Але до чого все це? Чи буде ця справа завершена? Ісус вже застеріг, що Бог покинув Свою обитель (13:35); Храм Іродів незабаром буде зруйнований вщент, недалекоглядність планів Ірода для всіх очевидна.
Безумовно, усе це пов’язане з другим застереженням. Якщо Ісусові сучасники подумували про війну, то головним ворогом, з яким вони мали намір воювати, був звичайно ж Рим. У них, мабуть, були дуже смутні уявлення про римлян і про те, які сили ті мали в розпорядженні; інакше, задовго до того, як перейняти на себе удар, вони вчинили б мудро, обравши шлях миру. Але, чувши застереження Ісуса і Його наполегливі заклики до миру, люди затикали собі вуха. Його слухачі, занадто заклопотані збереженням спадщини своїх предків, прагнули до війни, яка б звільнила, нарешті, їх самих і всю країну. Ісус наполегливо протистояв їм, а вони не здатні були цього зрозуміти і належним чином відповісти.
Останнє застереження в цьому уривку звучить з вражаючою потужністю. Ізраїль вважав себе сіллю землі, народом, завдяки якому Бог зберігає світ у цілості і «надає йому смаку». Але, якщо Ізраїль втратить свою особливу силу і солоність, що ж залишиться? Застереження знову посилає читача до притч про будівництво вежі і царя, що розв’язав війну, і ставить перед нами той же виклик: усе або нічого? Ісус показує Своїм сучасникам, що в цей критичний момент вони можуть або стати справжнім Ізраїлем, пішовши за Ним, або їх чекає руйнування «вежі» і повна поразка в битві.
Не так вже важко, і Лука, мабуть, добре це розумів, співвіднести ці суворі слова з тривалим життям церкви. На кожній стадії свого існування церква стикається з викликом не лише самій утілювати в життя вимоги Ісуса, але і висувати їх перед рештою світу. Де вежі, які світ будує, і де війни, які світ веде з пекельною завзятістю? Як нам ще раз призвати людський рід до послуху?