«Наближались до Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його. Фарисеї ж та книжники нарікали й казали: Приймає Він грішників та з ними їсть. А Він їм розповів оцю притчу, говорячи: Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє. І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену. Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!… Або яка жінка, що має десять драхм, коли згубить драхму одну, не засвічує світла, і не мете хати, і не шукає уважно, аж поки не знайде? А знайшовши, кличе приятельок та сусідок та каже: Радійте зо мною, бо знайшла я загублену драхму! Так само, кажу вам, радість буває в Божих Анголів за одного грішника, який кається.»
Ми щойно переїхали в новий будинок, у прекрасне місце: спокійне, відокремлене, наприкінці дороги і поблизу озера. Тут усе здавалося сповненим спокою і миру. Але в першу ж суботню ніч почався справжній кінець світу. Гучна музика, веселощі, феєрверки – і все це відбувалося в перші години після півночі, не даючи спати нашим маленьким дітям. Ми були в повному замішанні. І от таке відбуватиметься кожні вихідні? Звідки весь цей шум? Чому ніхто не попередив нас до купівлі будинку?
Уранці усе прояснилося. Ні, ця подія не була чимось регулярним. Таке траплялося лише раз на рік. То була щорічна вечірка місцевого яхт-клубу, присвячена якійсь важливій події в календарі вітрильного спорту. Ми заспокоїлися. Але я продовжував думати про те, як веселощі одних людей можуть серйозно заважати іншим людям, особливо якщо ті не знають про причину цих веселощів.
Три притчі в Лк. 15 розказано тому, що Ісус мав звичай відвідувати вечірки, на яких збиралися «неправедні» люди, а для інших людей подібні заходи здавалися кошмаром. Персонажі цих трьох історій як би кажуть: «От чому ми веселимося і святкуємо! А ви, будь ви на нашому місці, хіба не веселилися б? Як нам не святкувати?» Ці люди відкривають нам сенс того, що творив Ісус – а може, і того, що нам самим належить робити.
Занепокоєння виникало через тип людей, з якими Ісус звик розділяти стіл. Збирачів податків («митників») не любили не просто тому, що вони були збирачами податків – цей тип людей ніколи не користувався любов’ю в жодній культурі, – а тому, що вони стягували гроші чи для Ірода, чи для Риму, а то і для обох відразу. Ірода ж і римлян євреї однаково не любили. А якщо митники мали постійні контакти з язичниками, їх могли розглядати як людей нечистих.
«Грішники» були більш звичайним класом людей, і тут могли бути суперечки про те, хто дійсно грішник, а хто – ні. Мабуть, то були люди занадто бідні і темні, щоб у найдрібніших подробицях знати і дотримувати Закон (див. Ів. 7:49). Ті, хто зараховував себе до знавців Закону, вважали таких людей безнадійно далекими від релігії, не відповідним вимогам, що пред’являються Законом для Ізраїлю.
Упродовж усього цього розділу Ісус не каже, що таких людей потрібно просто приймати такими, які вони є. Грішники повинні розкаятися. Зникла вівця і загублена драхма знаходяться. Блудний син опам’ятовується і повертається додому. Але Ісус інакше, ніж Його критики, розуміє сенс покаяння. Для Його опонентів важливі лише прийняття їх стандартів чистоти і дотримання Закону. Для Ісуса, коли люди йдуть за Ним, цінне їх непідробне розкаяння. І побічно Ісус натякає в цих притчах, що самі фарисеї і знавці Закону потребують такого покаяння. Вони дійсно – ті дев’яносто дев’ять «праведників, що не потребують покаяння» (в. 7)! Спробуйте вимовити ці слова з посмішкою і з питальною інтонацією в голосі – і ви, я вважаю, зрозумієте, що мав на увазі Ісус.
Суть притч тоді вияснюється. Так от чому бенкет: усі небеса бенкетують і тріумфують разом з ангелами, і якщо ми в цьому не беремо участь, то ми не усвідомлюємо Божу реальність.
Кульмінація історій про зниклу вівцю і загублену драхму розрахована на віру юдеїв в те, що дві половини Божого творіння, небо і земля, за задумом мають бути в гармонії одне з одним. Якщо ви осягнете, що відбувається на небесах, ви зрозумієте і сенс того, що відбувається на землі. Врешті-решт, саме це означають слова молитви: нехай буде Царство Боже «як на небі, так і на землі». Законники і фарисеї найкоротший шлях до неба бачили в Храмі; Храм вимагав найсуворішої чистоти від священиків; від простих людей, бажаючих наслідувати небесне життя, очікувалося дотримання таких же суворих правил чистоти в кожній сфері життя. Але тепер Ісус оголошує, що на небесах влаштовується великий і шумний бенкет всякий раз, коли один-єдиний грішник прозріває і починає наслідувати Божий шлях. Якщо люди, що живуть на землі, хочуть наслідувати небесне життя, для них теж буде влаштований бенкет. Це і робить Ісус.
Кожна вівця і кожна монета по-своєму дорогоцінна. (Гроші, до речі, могли бути заощадженнями жінки, можливо – її посагом. Втратити одну драхму було не лише фінансовою втратою, але і особистою бідою.) В одному з набагато пізніших, спотворених викладів Його вчення Ісус каже зниклій вівці: «Я люблю тебе більше, ніж інших». Але в притчі підкреслюється єдина відмінність цієї вівці від інших: вона – зникла… Уявіть собі, як це могло впливати на грішників, що каялися, коли вони слухали такі історії. Вони зовсім не заслуговували Божої любові або поваги з боку Ісуса; Він з любов’ю шукав зниклих овець і радів, коли знаходив їх.
Ісус робив те, що робив сам Бог. Такий сенс цих притч, який ніяк не хотіли визнати фарисеї. Справи Ісуса на землі в точності відповідали Божій любові в небесному Царстві.
Ці притчі, безумовно, покликані навести сьогоднішню церкву на думку: як нам варто жити серед інших людей, якщо ми хочемо, щоб у них виникали питання, відповіддю на які ставали б подібні притчі? Що повинні робити сучасні християни, щоб у людей виникло питання: «Чому ви так дієте?» і щоб вони, тим самим, дали нам привід розповісти історії, подібні до притчі про зниклу вівцю?