«А Єлисаветі настав час родити, і сина вона породила. І почули сусіди й родина її, що Господь Свою милість велику на неї послав, та й утішалися разом із нею. І сталося восьмого дня, прийшли, щоб обрізати дитя, і хотіли назвати його йменням батька його Захарій. І озвалася мати його та й сказала: Ні, нехай названий буде Іван! А до неї сказали: Таж у родині твоїй нема жадного, який названий був тим ім’ям! І кивали до батька його, як хотів би назвати його? Попросивши ж табличку, написав він слова: Іван імення йому. І всі дивувались. І в тій хвилі уста та язик розв’язались йому, і він став говорити, благословляючи Бога! І страх обгорнув усіх їхніх сусідів, і по всіх верховинах юдейських пронеслася чутка про це все… А всі, що почули, розважали у серці своїм та казали: Чим то буде дитина оця?… І Господня рука була з нею.
Його ж батько Захарій наповнився Духом Святим, та й став пророкувати й казати: Благословенний Господь, Бог Ізраїлів, що зглянувся й визволив люд Свій! Він ріг спасіння підніс нам у домі Давида, Свого слуги, як був заповів відвіку устами святих пророків Своїх, що від ворогів наших визволить нас, та з руки всіх наших ненависників, що вчинить Він милість нашим отцям, і буде пригадувати Свій святий заповіт, що дотримає й нам ту присягу, якою Він присягавсь Авраамові, отцю нашому, щоб ми, визволившись із руки ворогів, служили безстрашно Йому у святості й праведності перед Ним по всі дні життя нашого. Ти ж, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати, щоб народу Його дати пізнати спасіння у відпущенні їхніх гріхів, через велике милосердя нашого Бога, що ним Схід із висоти нас відвідав, щоб світити всім тим, хто перебуває в темряві й тіні смертельній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру! А дитина росла, і скріплялась на дусі, і перебувала в пустинях до дня свого з’явлення перед Ізраїлем.»
Сьогодні багато людей не можуть уявити собі життя без телебачення. Вони настільки звикли жити і думати за його вказівкою, що без нього почувають себе незатишно. Подібно до мандрівника, що загубив провідника, вони блукають у лісі своїх же думок. Якщо відняти в них на додаток радіо і газети, то… про що вони думатимуть впродовж дня?
Звичайно, до недавнього часу саме таким було становище більшості людей. Таким же було становище будь-якої людини і за часів Ісуса. Будь ви Захарієм – про що б ви думали цілий день?
Зрозуміло, про свою сім’ю. Можливо, про своє невелике господарство і його облаштування. Цілком можливо, про своє здоров’я. Про посів і майбутній урожай.
Але за всіма цими явними турботами приховані куди глибші проблеми. Щось не так у світі. Народ страждає. Ваш народ страждає. Країну наповнили озброєні люди з чужих країв, яким немає діла до ваших звичаїв і моралі. Пітьма і смерть гордо крокують вашою країною. Віками такий стан справ хвилював багатьох людей у багатьох країнах.
Але, не дивлячись на те, що усе йде з рук геть погано, у людській душі тліє надія. Усе обов’язково зміниться до кращого. Перестаньте сподіватися – і ви пропали! Часто надія продовжує жити завдяки літнім людям, які дбайливо зберігають пам’ять про минуле.
У цьому фрагменті, особливо в рядках пророчої поеми, Захарія з’являється перед нами як людина, яка багато років роздумувала про страждання і про надію. І чомусь усі ці наболілі думки вирвалися назовні саме тепер, коли він з благоговінням і захватом дивився на своє дитя.
Це поема про те, що Бог нарешті взявся за справу. Нарешті, Він виконує те, що обіцяв багато віків тому, і робить це в той момент, коли Його народ вже смертельно втомився від ворожого пригноблення. Одна за одною злі сили зневажають його; і от, нарешті, Бог збирається позбавити Своїх дітей. Читаючи ці рядки, ми відчуваємо, як сильно страждав Захарія всі ці довгі роки, усвідомлюючи безпорадність свого народу перед свавіллям неприйняття і постійною загрозою смерті. І в його уяві, і наяву – скрізь очікують вороги. У певній мірі це і змусило його засумніватися в словах Гавриїла.
Але ми також бачимо, що за його словами стоять довгі роки невичерпної віри і сокровенних молінь. Бог уклав заповіт з Авраамом. Бог обіцяв послати світу нового Давида. Бог говорив про пророка, який піде попереду, щоб приготувати шлях. Усе це було відомо, в усе це вірили, про це молилися і, більше того, пристрасно бажали цього. І от усе це має збутися. Більшу частину поеми можна представити просто як тріумфування з приводу того, що ми назвали б «політичним» порятунком – хоча мало хто з древніх євреїв, та і не так багато серед нинішніх, бажали б відокремити секулярне від сакрального так, як це зробив сучасний Захід. Але є і ознаки того, що бачення Захарії виходить за межі простої перебудови політичних сил. Милість Божа, прощення гріхів, порятунок від самої смерті – усе це складає глибший і ширший сенс «порятунку». Лука готує нас до бачення того, як Бог, виконуючи Свої старозавітні обіцяння, не обмежується відновленням політичної рівноваги в цьому світі і прокладає дорогу до абсолютно нового світу без гріха і смерті. Це, безумовно, та звістка, якій буде присвячена решта книги.
Власна історія Захарії, його німота впродовж дев’яти місяців, повернення дару мови в момент наречення своєї дитини, – це віддзеркалення в мініатюрі долі сучасного йому Ізраїлю. Пророцтво, в яке багато хто вірив, довгий час ніяк не проявлялося. Тепер воно повинне було проявитися, щоб пробудити в серцях багатьох почуття вірності своєму Богові. Покарання Захарії за брак віри виявляється тепер новим знаменням, знаменням того, що Бог творить щось нове.
Просторовий перший розділ Луки зводить воєдино те, що нам властиво сприймати окремо. Викладаючи подробицю за подробицею, він зв’язує свою розповідь з древніми біблійними писаннями про Ізраїль, з патріархами, пророками і псалмами. І це не випадково, адже він описує кульмінаційний момент багатовікової історії, її розв’язку. Він ніколи не забуває про цей глобальний вимір; усе, що він говорить нам про Ісуса, набуває сенсу як виконання Божих обіцянь і виправдання надій Ізраїлю.
Розповідь Луки не менш співзвучна і особистим сподіванням і страхам простого люду. Захарія, Єлисавета і Марія виступають як реальні люди, що коливаються між вірою і сумнівом, закликаються довіритися Богові в новий історичний момент. І справа тут не лише в літературній майстерності Луки, але і в характері Бога, який він описує, – великомасштабна картина і маленькі людські історії гармоніюють одне з одним. Кінець кінцем це, як Лука і вважав, розповідь про те, як Бог-Творець прийшов врятувати Свій народ. Це розповідь, як тепер скаже Лука, про те, як сам Бог народився Немовлям.