«Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в великому несправедливий. Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить? І коли ви в чужому не були вірні, хто ваше вам дасть?
Жаден раб не може служить двом панам, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служити! Чули все це й фарисеї, що були сріблолюбці, та й стали сміятися з Нього. Він же промовив до них: Ви себе видаєте за праведних перед людьми, але ваші серця знає Бог. Що бо високе в людей, те перед Богом гидота. Закон і Пророки були до Івана; відтоді Царство Боже благовіститься, і кожен силкується втиснутись в нього. Легше небо й земля проминеться, аніж одна риса з Закону загине. Кожен, хто дружину свою відпускає, і бере собі іншу, той чинить перелюб. І хто побереться з тією, яку хто відпустив, той чинить перелюб.»
Благополуччя – це вбивця. Близько половини газетних заміток так чи інакше присвячена грошам – створюваним за їх допомогою блиску і розкоші, жаху внаслідок їх втрати, постійним скандалам між людьми через гроші. Грань між бізнесом і махінаціями, як це відомо, розмита. Коли подарунок стає хабаром? Коли можна заробити на чужих грошах, а коли не можна? Крім того, існує маса способів легкого здобутку грошей – розбій, злодійство та інші способи, старі як світ.
Притчею про сріблолюбство Лука підводить нас до вчення про гроші, розділ закінчується іншою притчею, де гроші складають і сюжет, і головну тему. Цей уривок містить одні з найрізкіших і найпряміших застережень Ісуса про небезпеку благополуччя, і досвід показує, що не церква, ні світ так і не послухали їх. Лише зрідка подекуди можна побачити розкаяння і рішучість наслідувати ясне Ісусове вчення.
Сенс притчі вияснюється в перших віршах, а точніше, у слові вірність. Гроші – це не те, що маєш, а те, що тобі довірене. Бог довіряє людям власність і чекає, що вони її використовуватимуть на славу Божу і на благо Його дітей, а не заради власної величі. Окрім цього гроші, згідно з нашим уривком, покликані вказувати на справжні багатства, що очікують нас у житті прийдешньому. Ми навряд чи можемо здогадуватися, що це за багатства; але вони є і вони дійсно належать нам на відміну від грошей, якщо тільки ми навчимося вірності тут і тепер.
А якщо не навчимося, то розриватимемося між двома панами. В Ісусові дні ця ситуація була особливо актуальною. Як у більшості селянських співтовариств, там були одиниці заможних людей і ціла армія бідняків. До багатих відносилися і первосвященики (в Єрусалимі археологи знайшли декілька їх розкішних будинків), так що всякий виступ проти багатих був виступом і проти них. Фарисеї більше були пов’язані з народним рухом; але, вважаючи землю невід’ємним елементом своєї релігії, вони також піддавалися спокусі прирівняти володіння землею і пов’язане з нею благополуччя до Божого благословення. Суворі застереження наприкінці 14-го розділу вже показали, що все відбувається зовсім інакше. А тут Ісус стверджує, що Божі поняття не просто в чомусь відрізняються від людських, але абсолютно до них протилежні.
Чи каже тут Ісус щось нове? Фарисеї цілком могли заперечити Йому, вказавши на юдейський Закон. Останній, як відомо, містить багато такого, що спонукає людей бачити в багатстві знак Божого благовоління. Ісус, безумовно, має іншу думку, у свою чергу також підкріплену пророчими писаннями. Врешті-решт, хіба сам Закон не повелівав Ізраїлю піклуватися про бідних і тих, хто має потребу? Втім, ставлення Ісуса до Закону не було однозначним, і нам треба глибше вникнути у вірші 16-17.
Ісус дивиться на Закон і Пророків (тобто на все те, що ми називаємо Старим Заповітом) як на окремий епізод в історії виконання Божого задуму. Закон і Пророки – це не останнє слово Бога; їх вплив тягнеться до часу Івана Христителя, а після цього часу настає Царство Боже. Там, де є присутнім Ісус, відбувається щось нове; проте це не означає, що Закон і Пророки говорили неправду чи стали тепер чимось недоречним. Їх сенс міцний і незмінний. Вони ясно вказують на наміри Божі, нехай навіть самі по собі вони не здатні принести на землю новий мир і створити новий світ, що твориться Богом через Ісуса Христа. Коли ж Бог здійснить через Ісуса задумане, Закон і Пророки поглядатимуть на це зі схваленням, хоча самі по собі вони не могли б таке здійснити. Про це частково говорить наступна притча в 16-му розділі.
Слово про розлучення включене сюди, мабуть, як приклад заповіді, яку багато євреїв вважали за краще відкласти в бік. Лише найстрогіші з юдейських учителів у цей час підтримували ту абсолютну заборону на розлучення, яку можна знайти в таких старозавітних уривках, як, наприклад, Малахії 2:14-16. Як цей підхід застосовний сьогодні в пастирській практиці – це інше питання, і детальнішу відповідь на нього ми знайдемо у вченні Матвія (5:32; 19:9) і Павла (1 Кор. 7).
Поглянувши на весь уривок у цілому, ми побачимо в ньому заклик до вірності: вірності у використанні грошей, більшій відданості Богові, ніж грошам, вірності наших сердець, а не просто бездоганності нашої поведінки, вірності Царству, яке настало з приходом Ісуса, вірності в наших сім’ях. Як тільки ми починаємо думати про гроші, про землю або про інших людей як про те, що ми можемо присвоїти і володіти, ми відходимо назад від свого покликання бути справжніми людьми, справжніми дітьми Божими, і робимо крок назустріч іншому пану, завжди готовому поповнити ряди своїх слуг.