«І Він розповів їм і притчу про те, що треба молитися завжди, і не занепадати духом, говорячи: У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті вдова перебувала, що до нього ходила й казала: Оборони мене від мого супротивника! Але він довгий час не хотів. А згодом сказав сам до себе: Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені. І промовив Господь: Чи чуєте, що говорить суддя цей неправедний? А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону! Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?…
А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!… Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.»
Давайте пройдемо разом у зал суду, де розбирається цивільна справа. Я часто бував у суді, але навіть якщо ви там не були, напевно вам доводилося бачити судові слухання по телевізору, читати про них в газетах, що описують світську хроніку.
Якщо б не уся серйозність цих справ, вони нагадували б спортивне змагання. От позивач, що палко заявляє, що відповідач нашкодив йому. У нього своя команда юристів, які вникають у справу, сперечаються, шукають свідків, намагаються переконати суддю в тому, що їх клієнт правий. Проти них – оточений адвокатами відповідач. Він і його команда намагаються переконати суддю, що правий він, а не позивач. І хоча спостерігачі-експерти можуть передбачити вердикт, він невідомий до тих пір, поки суддя, як арбітр, не підсумує все і не оголосить результат.
У староєврейському суді, що цілком нагадує цей, розглядалися не лише цивільні суперечки. Якщо хтось вас обікрав, ви повинні висунути проти нього звинувачення; ви не можете зажадати від поліції, щоб вона зробила це за вас. Якщо хтось убив вашого родича – порядок той же. Так що результат всякої судової справи за часів Ісуса залежав від судді, що вирішував яку із сторін виправдати, а яку – ні. «Виправдання» тут означає підтримку однієї із сторін і рішення справи на її користь. Слово «виправдання», яке ми зустрічаємо багато разів у Павла, але рідко знаходимо в Євангеліях, означає саме це: рішення суддею справи на користь однієї із сторін (див., напр. Рим. 2:1-16; 3:21-31; Гал. 2:16-21).
Хоча за сюжетом ці дві притчі і відрізняються одна від одної, обидві вони говорять про виправдання. Перша – більш явно, оскільки дія відбувається в судді. Вона дещо збиває нас з пантелику, адже суддя, під яким Ісус, поза сумнівом, має на увазі Бога, на Бога зовсім не схожий. Він не шанує самого Бога, і йому все одно – робити добрі справи для людей або ні. Насправді сенс притчі такий: якщо навіть зіпсованого суддю можна своєю докучливістю змусити зробити справедливу справу, то, вже кінцево, Бог, Який є сама справедливість і Який з любов’ю дбає про людей, вчинить по справедливості і виправдає Своїх дітей.
Ця притча припускає, що Божий народ подібний до людей, що ведуть судову тяжбу і очікують Божого вердикту. А в чому суть цієї тяжби? Схоже, що ця тяжба – про Ізраїль або, точніше, про новий Ізраїль, зібраний навколо Ісуса, що очікує від Бога виправдання, яке прийде, коли остаточно розсіються все ті, хто протистоїть Його звістці. Іншими словами, ця притча має той же сценарій, що і в попередньому розділі: за допомогою остаточного руйнування міста і Храму, супротивних Ісусові, Його послідовники дізнаються, що Бог виправдав самого Ісуса і їх як Його послідовників. Хоча цей момент сам по собі жахливий, він стане тим вироком, що звільняє і реабілітує, якого Божий народ чекав і про який молився. І якщо це вірно відносно останнього моменту, то це вірно і для таких окремих моментів, якими повне християнське життя.
Друга притча спочатку виглядає так, ніби вона описує певний епізод з релігійного життя, але і вона виявляється ще однією картиною суду. Фарисей у Храмі затіяв тяжбу з митником: його «молитва», в якій він просто розповідає Богові про те, який він хороший, закінчується, по суті справи, заявою, що він тут доречніше, ніж «цей митник». Але митник – це людина, чия віра бачить широке Боже серце (пор. 17:6), і він цілком віддає себе божественній милості. Ісус відкриває слухачам, що скаже із цього приводу божественний Суддя: додому виправданим повернеться не фарисей, а митник.
Дві ці притчі разом складають потужне вираження того, що мовою Павла, названо «виправданням вірою». Ширший контекст – це останній суд, на якому обраний Богом народ буде виправданий після життя, сповненого страждань, святості і служіння. Нехай вороги ззовні і зсередини погрожують йому і нападають на нього, Бог почне діяти і покаже, що це дійсно Його діти. Але це не означає, що прямо зараз можна вже сказати, хто конкретно обраний Богом – просто за зовнішні знаки доброчесного життя і, особливо, за дотримання найдрібніших деталей юдейського Закону. Якщо ви хочете передбачити в сьогоденні це остаточне виправдання, шукайте справжнього розкаяння, вдайтеся цілком милості Божій. «Цей повернувся до дому свого більш виправданий» – такі одні з найбільш утішливих слів в усьому Євангелії.