«І вони слідкували за Ним, і підіслали підглядачів, які праведних із себе вдавали, щоб зловити на слові Його, і Його видати урядові й владі намісника. І вони запитали Його та сказали: Учителю, знаємо ми, що Ти добре говориш і навчаєш, і не дивишся на обличчя, але наставляєш на Божу дорогу правдиво. Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні? Знаючи ж їхню хитрість, сказав Він до них: Чого ви Мене випробовуєте? Покажіте динарія Мені. Чий образ і напис він має? Вони відказали: Кесарів. А Він їм відказав: Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже! І не могли вони перед людьми зловити на слові Його. І дивувались вони з Його відповіді, та й замовкли.»
Кілька тижнів тому ми ходили дивитися давно поставлену театральну п’єсу. Впродовж майже усього мого життя з сцени не сходила Мишоловка Агати Крісті. Після свого створення вона була поставлена не менше 20000 разів і досі привертає широку публіку.
Сюжет, як і в багатьох історіях із вбивствами, націлений на очікування публіки, що один з персонажів може виявитися злочинцем. Майже кожен з тих, хто на сцені, може бути вбивцею, і глядачі напружено чекають фіналу. І от, коли розв’язка вже близька, виявляється, що це… – але я не хочу псувати історію. Головне тут – це винахідливість і майстерність письменниці, режисера-постановника і акторів: вони примушують вас думати одне, а в результаті виявляється абсолютно інше.
Це нагадує історію про Ісуса і динарій, яка з моменту, коли вона була уперше розказана, неодноразово переказувалася здивованими слухачами. Як і в театральній п’єсі, спершу йде довгий вступ. Влада шукає приводу, щоб звинуватити Ісуса, поки Його вчення не розпалило справжній заколот. Тому вони підсилають до Нього людей – на вигляд благочестивих і добрих юдеїв, – яких, як і багатьох у той час, мучить питання: якщо вони дотримують Закон Божий, то як же вони можуть платити податки язичницькому володарю? Монети, що є в обігу, – саме по собі знущання над юдейським Законом, оскільки на них зображена людина (звичайно ж сам кесар) і оскільки це зображення супроводжується написом, що звучить для юдеїв як богохульство! З іншого боку, а який у них вибір? Якщо не платитимеш – накличеш біду.
Лука каже, що вони «праведних із себе вдавали», тим самим нагадуючи притчу Ісуса про митника з 18-го розділу, спрямовану проти тих, хто був певен, «що вони ніби праведні». Фактично в них на думці було те саме, що вже давно передбачив Ісус: вони хотіли передати Його в руки римського правителя. Хитре питання було спеціально заготовлене ними, щоб полегшити собі це завдання. Або вони викриють в Ісусі революціонера (переконавшись, що Він проти сплати податків), або покажуть натовпу, що Він зовсім не той вождь, якого він жадає (змусивши Його сказати, що Царство є щось суто духовне, далеке від повсякденної реальності – що якраз заперечується в самій Молитві Господній). І от публіка думає: як же Ісус викрутиться?
Дещо незграбний вступ до питання, надмірно улесливий, посилює почуття, що мисливці підводять свою жертву прямо до пастки. Куди Йому тепер подітися від їх хитрості? Як у справжній драмі, публіка припускає, що Ісус спійманий на місці злочину, майже викритий, але раптом усе перевертається: обвинувачі (а вони і були такими) перетворюються на обвинувачених. Він змушує їх оборонятися, попросивши показати динарій: як же це вони можуть мати такі блюзнірські предмети? Його ключове питання, куди глибше, ніж їх питання, примушує їх визнати, що вони самі користуються монетами кесаря, на яких зображений він сам, гордовитий Тиберій, і написане, що він син Бога і тому подібне.
Двозначна вказівка Ісуса, що підсумовує цю розмову, є не лише відповідь на їх питання, але і найсильніший виклик, який перевертає з ніг на голову усю драму. З одного боку, є видимим прихований зміст у тому, щоб повернути кесарю його блюзнірські монети. Краще від цього позбутися. «Віддавайте римлянам те, чого вони заслуговують» – така заява могла сприйматися революціонерами як підтвердження їх правоти, хай і не в методах, але, принаймні, у переконаності, що народ Божий не повинен терпіти під язичницьким ярмом. Проте в другій половині вказівки звучить виклик Єрусалиму, Храму, його начальникам і їх лицемірним прислужникам: віддавайте Богові те, що належить Йому. Ісус звинувачує Своїх сучасників у тому, що вони наполегливо ухиляються від шанування істинного і живого Бога і від свого покликання жити у світі як Його народ. Храм, місце куди Ізраїль повинен був приходити, щоб віддавати своєму Богові належну повагу – у поклонінні, молитві, святості і жертві, – перетворився на печеру розбійників. Виправте це, і питання про кесаря вирішиться саме собою.
За темою суперечки прихована ще похмуріша тема. Цей прийом обвинувачам не вдався; але Ісус, як і читачі Луки, знає, що незабаром для них сприятиме успіх (це видно у вірші 23:2, коли вони цинічно звинуватять Його в забороні давати податки кесареві – забороні, якої цього разу їм так і не вдалося добитися від Нього). Юдейські вожді збираються віддати кесареві не лише монету з його образом і з його помилковим титулом «сина Божого», але і Людину, Яка дійсно утілює образ Божий і по праву має такий титул. Але, поступаючи так, вони, самі про те не думаючи, пропонують Богові в жертву Того, Хто несе на Собі відбиток жертовної любові. Сам хрест буде поставлений як кесарем, так і Богом: улюблене знаряддя кесаря – хрест – стане винятковим Божим знаряддям спасіння.
Неможливо вивести з цього фрагмента якоїсь теорії про «церкву і державу» або про «християнство і політику». Цей фрагмент занадто малий і занадто лаконічний. Проте будь-який мислячий християнин рано чи пізно стикається з подібними питаннями, а коли таке відбувається, нам слід правильно розставити пріоритети. Що в наш час означає віддавати Богові – Боже?