«І Він вийшов, і пішов за звичаєм на гору Оливну. А за Ним пішли учні Його. А прийшовши на місце, сказав їм: Моліться, щоб не впасти в спокусу. А Він Сам, відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й молився, благаючи: Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!… І Ангол із неба з’явився до Нього, і додавав Йому сили. А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю… І, підвівшись з молитви, Він до учнів прийшов, і знайшов їх, що спали з журби… І промовив до них: Чого ви спите? Уставайте й моліться, щоб не впасти в спокусу!
І, коли Він іще говорив, ось народ з’явився, і один із Дванадцятьох, що Юдою зветься, ішов перед ними. І він підійшов до Ісуса, щоб поцілувати Його. Бо він знака їм дав був: кого я поцілую, то Він! Ісус же промовив до нього: Чи оце поцілунком ти, Юдо, видаєш Сина Людського? А ті, що були з Ним, як побачили, що має статись, сказали Йому: Господи, чи мечем нам не вдарити? І, один із них рубонув раба первосвященикового, та й відтяв праве вухо йому. Та Ісус відізвався й сказав: Лишіть, уже досить! І, доторкнувшись до вуха його, уздоровив його. А до первосвящеників і влади сторожі храму та старших, що прийшли проти Нього, промовив Ісус: Немов на розбійника вийшли з мечами та киями… Як щоденно Я з вами у храмі бував, не піднесли на Мене ви рук. Та це ваша година тепер, і влада темряви…»
Однією з найпомітніших змін у моєму житті за останні тридцять років (не враховуючи того, що я все більше лисію) стало те, що я змінив своє ставлення до альпінізму – одному з найулюбленіших мною видів спорту в молодості. Будучи школярем, я вчився альпінізму, і десять з гаком років займався цим як міг, не те щоб професійно, але завжди з величезним задоволенням. Але зараз, хоч я і люблю ходити по пагорбах, у мене немає анінайменшого бажання упиратися ступнями в крихітні гірські виступи і бовтатися в повітрі на висоті більше тридцяти метрів.
Окрім усього іншого, тут сильний трагічний чинник: висока вірогідність нещасного випадку в горах. Убити може навіть мотузок, призначений для страховки тих, хто підіймається на вершину. Як би добре не були підготовлені альпіністи, іноді трапляється таке, що один, падаючи із скелі, тягне за собою всіх інших. Падаючи, один може захопити за собою всіх.
Саме від цього в цьому фрагменті намагається уберегти Своїх учнів Ісус. Учні не розуміли, що Він говорив і робив, але ми, ретроспективно, можемо це зрозуміти. Він знав не лише те, що буде заарештований, підданий приниженням і убитий, але і те, що все це – дана Йому Богом місія. Крім того, Він знав, що повинен у повній самотності на якийсь час опинитися у владі пітьми. Коли захоплювали проводирів бунтівників, часто разом з ними забирали, катували і страчували їх співтоваришів; дуже важливо, щоб подібного не сталося з Петром та іншими. Ісус повинен зірватися, але Він не повинен тягнути їх за Собою в прірву; Його місія в тому, щоб віддати Своє життя за овець, а не в тому, щоб їх теж убили. В усякому разі вони були тими, хто повинен був продовжити Його справу в майбутньому; Він особливо молився про Петра (22:32), і дуже важливо, щоб Петро і інші уникнули того, що незабаром Його спіткало.
Тому Він і каже до них: «Моліться, щоб не впасти в спокусу!». Про яку «спокусу» йде мова? У певному розумінні, ця та сама спокуса, яка, як знає Ісус, чекає Його відразу після арешту. Але ця спокуса буде лише земною проекцією куди більшої «спокуси», яка спіткає Ісуса, Ізраїль, весь світ. «Це ваша година тепер, і влада темряви», – каже Він тим, хто прийшов Його заарештовувати. Як багато юдеїв того часу, Ісус вважав, що Ізраїлю – а з ним і всьому світу – судилося пройти через великий жах і пітьму, через невимовні страждання і скорботу, але зворотною стороною усього цього жаху будуть Боже спокутування, прийдешнє Царство і все, що з цим пов’язане. Це буде «спокуса», «випробування», «велика скорбота». На відміну від усіх інших лідерів того часу, Ісус вірив, що Його місією було йти Самому в цю пітьму, у цей жах, щоб Ізраїль і весь світ розділили іншу долю. Наодинці стояв Він перед «Спокусою» – як земною, так і божественною.
Тільки це і може пояснити той жах, який Ісус відчував у саду Гефсиманському. Інші (прославлений Сократ; тисячі мучеників, християнських і нехристиянських, відомих і невідомих) приймали свою смерть, часто тяжку, з явною холоднокровністю. Ісус щойно був на святковій трапезі, де не лише передбачив власну смерть, але і дав зрозуміти, що саме вона означає. Що ж тепер лякає Його?
Він знав, що за допомогою цієї смерті Йому судилося пережити усю глибину зла і залишення Богом. Він йшов туди, де сили зла цього світу могли і збиралися на кожному кроці зробити усе наймерзотніше. І частиною цих тортур була внутрішня боротьба. У голові звучало невідступне питання: а може, є і інший шлях, чи вірно Він зрозумів Божі знаки? Можливо, як у випадку з Авраамом, коли той повинен був принести в жертву Ісака, тепер, коли Ісус зайшов так далеко, Бог щось зробить, дасть якийсь знак, щоб позбавити Його від цієї долі? Медична подробиця, додана Лукою, що «піт Його став, немов каплі крови», підтверджена сучасними дослідженнями; в умовах максимального стресу і жаху таке трапляється.
І от, знаходячись в епіцентрі цих доленосних подій, учні так і не зрозуміли, що означає Царство Ісуса і Його звістка про примирення. Їх спроби захистити Його так само безглузді, як і мечі, і киї стражників. Він – не революціонер і не войовничий Месія. Але час для пояснень закінчився. Настав час пітьми, і ніхто вже нічого не зрозуміє, поки не зійде нова зоря через три доби.