«А схопивши Його, повели й привели у дім первосвященика. Петро ж здалека йшов слідкома. Як розклали ж огонь серед двору, і вкупі сиділи, сидів і Петро поміж ними. А служниця одна його вгледіла, як сидів коло світла, і, придивившись до нього, сказала: І цей був із Ним! І відрікся від Нього він, твердячи: Не знаю я, жінко, Його! Незабаром же другий побачив його та й сказав: І ти від отих. А Петро відказав: Ні, чоловіче!… І як часу минуло з годину, хтось інший твердив і казав: Поправді, і цей був із Ним, бо він галілеянин. А Петро відказав: Чоловіче, не відаю, про що ти говориш… І зараз, як іще говорив він, півень заспівав. І Господь обернувся й подививсь на Петра. А Петро згадав слово Господнє, як сказав Він йому: Перше, ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав!
А люди, які ув’язнили Ісуса, знущалися з Нього та били. І, закривши Його, вони били Його по обличчі, і питали Його, приговорюючи: Пророкуй, хто то вдарив Тебе? І багато інших богозневаг говорили на Нього вони…
А коли настав день, то зібралися старші народу, первосвященики й книжники, і повели Його в синедріон свій, і казали: Коли Ти Христос, скажи нам. А Він їм відповів: Коли Я вам скажу, не повірите ви. А коли й поспитаю вас Я, не дасте Мені відповіді. Незабаром Син Людський сидітиме по правиці сили Божої! Тоді всі запитали: То Ти Божий Син? А Він їм відповів: Самі кажете ви, що то Я… А вони відказали: Нащо потрібні ще свідки для нас? Бо ми чули самі з Його уст!»
Мені пощастило брати участь у службі, присвяченій життю і свідоцтву Ван Чжі Міна. Це був китайський пастор, який за своє свідоцтво про Христа в дні культурної революції Мао був страчений на очах у величезного натовпу. Він – один з сотень мучеників-свідків, що не так давно віддали своє життя за християнську віру.
Серед особливостей, які люди помічали за ним і які дратували владу, була і та, що він не переставав сповіщати істину, навіть коли це ставало не просто небезпечним, а, по суті справи, самогубством. Віра і правда, що сповіщаються з благодаттю і гідністю, непереможні. От чому Ван Чжі Мін зображений у вигляді статуї на західній стіні Вестмінстерського абатства, хоча сьогодні ніхто не пам’ятає його обвинувачів і катів.
Описуючи ту ніч, коли Ісуса заарештували, Лука підкреслює Його віру і правду. Петро заперечує навіть те, що він знайомий з Ісусом. Солдати бавляться, знущаючись з Ісуса як над лжепророком у ту саму мить, коли збувається Його пророцтво про Петра. У синедріоні Його допитують не з метою дізнатися, у що Він насправді вірить, а з метою скласти звинувачення, яке вони змогли б уранці представити римському правителю. І в центрі цієї сцени стоїть поранений солдатами Учитель, Який тужить про Петра. Він хитає головою побачивши корисливих юдейських вождів і продовжує говорити правду.
Варто глибше вникнути в деякі деталі цієї сцени і розміркувати про те, що було поставлено на карту і що все це означало. Уявіть собі це багаття у дворі в цю холодну квітневу ніч. Досі Петро зберігав вірність, але з розвитком подій його рішучість стала слабшати. Таке буває – будь то посеред ночі, будь то в середині людського життя або в розпалі втілення якогось задуму. Ми щиро заявляємо, що йтимемо за Ісусом. Ми починаємо діяти згідно зі своїм покликанням і повні рішучості бути вірними Йому до кінця. Початок завжди збуджує, але зоря проходить, настає полуденна спека або північна втома, і наша рішучість і ентузіазм слабшають. Мало хто з християн – якщо такі взагалі знайдуться – зважиться засуджувати Петра. Більшість з нас – якщо не всі – погодяться, що так воно і буває. Можливо, лише переживши сумний досвід Петра, ми почнемо жити і працювати по-новому, ґрунтуючись віднині не на власній енергії, а на оновлюючому нас Божому заклику, що гамує.
Тепер заглянемо у вартівню, де заради забави б’ють Ісуса, закриваючи Йому очі. Деякі із стражників сущі звірі і не заспокояться, поки не придумають якусь жорстоку розвагу. Інші просто несуть караул, але і вони не можуть встояти, коли так і підмиває зробити мерзоту. Крім того, залишилися б вони осторонь, товариші по службі визнають їх слабаками і піднімуть на сміх. Лиходія завжди приводить у шаленство незахищеність його жертви; знущаючись з неї, він приховує власні приховані страхи.
Таке відбувається не лише з солдатами у вартівні. Таке буває і в офісах, і в міністерських кабінетах, і на шкільних майданчиках, і в ресторанних кухнях. Таке трапляється усюди, де люди забувають, що будь-яка людина, з якою вони мають справу, – це прекрасний і в той же час крихкий образ Бога-Творця. Через одну цю обставину його слід шанувати і леліяти, пам’ятаючи, що всім без виключення заповідано відбивати образ цього Бога у світі. Іншими словами, таке трапляється усюди, де люди почувають себе тим краще, чим більше зла вони спричинили іншим. Знову-таки, ми всі чудово знаємо, як це буває.
І от, нарешті, Христос входить у приміщення суду. Члени ради мають у розпорядженні реальну владу, хоча вони лише маріонетки в руках Риму. Вони успадкували тисячолітню традицію віри в справедливого Бога і нахваляються тим, що їх нація принесе світу це правосуддя. Але зараз їх головна мета – за всяку ціну позбутися Ісуса. Усе інше зараз може почекати. Як би таємничо Він не відповідав їм, будь-яку Його фразу вони можуть підвести під звинувачення. Така звичайна тактика політиків, журналістів і юристів. Будь-хто, у кого швидкий розум, добре підвішений язик і гнучка совість, може цю тактику використовувати. І вона завжди перетворює безневинних на жертви.
Одна людина запитала мене сьогодні, що означає, що Ісус помер за гріхи світу. Я відповів дещо плутано, але, сподіваюся, вірно. Проте Лука відповідає на це питання всім цим євангельським текстом. Слабкість Петра, знущання солдатів, спотворення істини в суді – усе це і багато що інше привели Ісуса на хрест. Це не було чисто богословською суперечкою; тут були реальний гріх, реальна людська безрозсудність і бунт, людство, що втратило людський вигляд і наважилося плюнути Богові в обличчя. «І багато інших богозневаг говорили на Нього вони»; на жаль, це і про нас з вами. Коли Лука звертає наш погляд до підніжжя хреста, він хоче, щоб ми відчули не лише скорботу і жалість, але і сором.